親子が直面した「教科書には載っていない試練」

2022年2月以降に日本へ避難してきたウクライナ人の多くは、戦争開始直後から大きな被害を受けた地域出身の、子ども連れのご家族です。この記事では、そうした避難民の一人であるオレナさんをご紹介し、厳しい状況の中で自分を守りながら未来に向かって進むための彼女の経験をお伝えします。

シェウチェンコ・オレナさんは現在46歳で、スームィという町のごく普通の家庭に生まれました。彼女によると、子どもの頃に「ソビエト連邦」を経験した世代にあたり、学校ではウクライナ語、ロシア語、英語を学んだそうです。ずっとスームィで暮らし、国立農業大学の経済学部を卒業しました。その後、オレナさんは結婚して息子のナザルさんを出産した後、ライファイゼン銀行（Raiffeisen Bank）で働き始め、窓口対応からスタートしてトップマネジャーまで昇進するという、素晴らしいキャリアを築いたそうです。しかし、夫婦間で人生観の相違が生じたことで離婚を決意し、オレナさんはナザルさんと一緒にキーウへ引っ越しました。戦争が始まるまでの3年間は、ライファイゼン銀行のキーウ支店でマネジャーとして働きながら、充実した生活を送っていたそうです。スームィにはオレナさんのご両親が暮らしていましたが、お父様が亡くなられた後は、お母様が親族と一緒に暮らしていました。

最初の試練――戦争と喪失

逃げるか、それとも留まるか――この問いに正解はあるのでしょうか？戦争が始まった当時、オレナさんはナザルさんと一緒にキーウの自宅にいましたが、親族は皆スームィにいました。彼女によると、ある日、早朝4時に地震のような衝撃を伴う爆発音で自分もナザルさんも目を覚ましたそうです。アパートの窓からは、人々が車に乗って家を離れていく様子が見え、パニックの声が聞こえてきました。オレナさんは数分で書類や身の回りのものをかき集めて車に積み込みましたが、いざハンドルを握ったところで燃料がほとんど残っていないことに気づきました。平和な日常では、朝のコーヒーを買うついでにガソリンを入れるのが習慣だったのですが、その日はもちろんそんな余裕はありません。結局、燃料は友人の家までどうにかたどり着ける程度しかなく、そこでひとまず休んでから国内の状況をもう少し詳しく把握するつもりでした。

しかし、そこからほど近い場所でも再び大きな爆発が起こり、怯えきったオレナさんとナザルさんは友人の車に飛び乗って逃げることにしました。行き先はスームィ方面。オレナさんの友人のご両親もスームィに住んでいたからです。ところがキーウからスームィへ向かう道の半ばで、別の友人から電話が入り「ロシア軍がスームィを包囲している」との知らせを受けました。

「友人たちは、命をかけてまでは行かないほうがいいと私たちに必死に伝えてくれました。翌日、スームィにいる母に電話をかけると、胸の痛みを訴えてとても苦しそうでした。救急車を呼んでほしいと頼んだのですが、市内にはロシア兵が乗った戦車がいて、救急隊は出動できないと言われました。結局、母は重い心臓発作を起こし、私が電話で話している最中に息を引き取ってしまいました」と、オレナさんは悲痛な面持ちで当時を語りました。

戦争開始直後の数日で母親を失ったことは、オレナさんにとってさらに過酷な試練となりました。軍事行動が激しく、どうしてもスームィに戻れなかったため、大切な家族とお別れする機会すら奪われてしまったのです。それは今もオレナさんの心に、母への負い目として残り続けています。

「この心の傷は一生消えないと思います。私たちはその後、ポルタヴァ州のある村の近くで9日間足止めされました。優しい方々が私たちをかくまってくれたのですが、その間はネットも電話もつながらず、仕方なく西の国境方面へ向かうことにしました。何が起こるかまったく分からない状況で、恐怖しかありませんでした。3日かけてウクライナの西部へ移動しましたがその道中、ライファイゼン銀行が私たちをサポートしてくれたおかげで、宿泊先や寮を確保でき、私も友人たちも安全で暖かいベッドで寝ることができました。車の中で夜を明かさずに済んだのです。ライファイゼン銀行には本当に感謝しかありません。その後、ようやくたどり着いたムカチェヴォという街では、友人が持っているワンルームの部屋を提供してもらい、そこに9人で暮らしました。この恐ろしい出来事がいつ終わるのか、どう終わるのか、まったく見通しの立たない日々でしたね」と、オレナさんはあの頃を振り返りました。

オレナさんが身動きの取れない状況にあった間、20年以上にわたって日本で暮らしている姉のテチヤネさんから何度も電話がかかってきました。お姉さんは、オレナさんとナザルさんが一刻も早く、自分たちの元へ飛んでくるよう説得し続けました。しかし、オレナさんはしばらくの間迷っていました。仕事を失うかもしれないし、これまで築き上げた人間関係を断ち切ることになる上、ナザルさんはまだ学校に通っていたからです。そんな葛藤をし続けていましたが、次第にお姉さんの説得に心が動かされはじめ、日本から出国に必要な書類も届き、ついにオレナさんは13歳のナザルさんを連れてハンガリーのブダペストへ向かうことにしました。

ハンガリーの首都に着いたオレナさん親子は、ボランティアの方が到着する夜遅くまで駅の構内で過ごし、ようやく彼らの自宅へ連れて行ってもらうことができました。3人の子どもを持つご家族が、オレナさんたちを受け入れてくれました。さらに大使館まで付き添ってもらい、いろいろと説明をしてくれるなど、大変お世話になったといいます。「本当に素晴らしい方々で、とても感謝しています。少しでもお礼の気持ちを伝えたくて、日本に避難してからいろいろな贈り物を送りました。」と、オレナさんは当時を振り返ります。

2つ目の試練――避難

オレナさんは、お姉さんが保証人となっており、飛行機のチケットも手配済みだったため、日本のビザを3日ほどで取得できました。そうしてたどり着いたのが羽田空港です。そこにはお姉さんが迎えに来ていて、早速自宅へ連れて行ってくれました。

「母を亡くしてから日本に来られたことは、まさに新鮮な空気と安らぎを取り戻すような感覚でした。姉と抱き合った瞬間、本当に家族の温もりがどれほど必要だったかを痛感しました。ウクライナにいる時、姉の支えがとても恋しかったです。戦争は、友人だと思っていた人たちの本当の姿も暴き出す、過酷で不公平な教師みたいだと感じました。」と、オレナさんは話します。

こうして2022年3月23日、まだウクライナ避難民を支援するプログラムが整う前、オレナさんたちは日本に到着しました。彼女はわずかな貯金を持ってきただけで、それも1カ月半ほどで尽きてしまいそうでした。ゼロから生活を始めるために日本語を覚える必要がありましたし、足りない物を買いそろえたり、食料を買ったりするためにお金が必要でした。オレナさんはもともと人のお金に頼るのが好きではない性格だったので、お姉さんの知り合いが仕事を紹介してくれた時、日本語が話せない状態でも引き受けることにしました。

その職場は飲食店のフードコートで、3つの店舗をまとめて担当する食器洗いの仕事でした。キッチン補助として食材を切ったり、テーブルを拭いたり、床を掃除したりと、あらゆる業務雑務を担うハードな職場でした。そこで使われていた洗剤は刺激が強く、ゴム手袋をしても肌荒れは避けられず、最終的には手の皮膚病を患ってしまい、完治まで1年かかりました。過酷な労働環境でしたが、オレナさんは4カ月間頑張り続けました。その間に日本財団（The Nippon Foundation）などで支援プログラムが始まり、オレナさん家族にアパートが提供されることになりました。

「今までフィジカルワークを経験したことがなかったので、不安も大きくとても大変でした。でもこの4カ月間は私にとって、ある意味で大きな学びになりました。自分を誇りに思うようになり、自信もつきました。生き延びるため、子どものためなら、どんなことでもできるとわかりました。それに、新しい環境で動けなくなるかもという不安がありましたが、その不安も解消されました。私はくじけなかった。日本語学校の授業が始まる前から真剣に日本語を勉強し始めて、自分で先生も見つけたんです。」とオレナさんは語ります。

彼女はひらがな、カタカナ、基本的な単語を学び、息子のナザルさんと一緒に暗記作業に取り組みました。戦争によるストレスで記憶力に不安を抱えていましたが、ウクライナ時代に培った「常に新しいことを学ぶ」姿勢が役立ったといいます。そうして少しずつ生活が落ち着いてきました。オレナさんの心配とは裏腹に、ナザルさんは日本への移住や新しい暮らしをすんなり受け入れ、とても気に入ったそうです。彼はこの国や、周囲の美しい環境に心を奪われたようでした。

「ナザルにとっては何もかもが新鮮で、街を歩けば、美しい風景に心を躍らせたり、すれ違う人々の表情にふと目を留めたりしていました。その様子を見るのが私も好きでした。彼は多くのことに興味を持つ年頃のため成長がいっそう加速したようで、日本に強く惹かれたんだと思います。だから何事も全力で頑張るようになりました。4カ月ほど経った頃、『ママ、ここって本当に居心地がいいね！』と言っていました。息子が幸せそうにしてくれるし、私の姉もそばにいるし、家族が再び一緒に暮らせるようになりました。日本のインフラは素晴らしいし、学校制度も良いと思います。制服もみんな同じだし、体操服も決まっています。子どもたちが対等で、みんな同じように扱われるのがいいなと思います。」とオレナさんはうれしそうに話します。

日本に来て間もない頃、役所からナザルさんの学校について案内が届きました。ナザルさんは今、中学3年生にあたる年齢で、来年には高校へ進学するか専門高校へ行くかの選択を迫られています。オレナさんは「日本語が息子にとってそこまで大きな壁にならず、日本人のクラスメイトともトラブルもなく過ごせている」と安心しています。学校でも快く受け入れてもらい、特に体育の先生がとても素晴らしい方で、ナザルさんはその先生を「理想の男性像」として尊敬しているそうです。実は、彼は複雑な事情で父親と長い間交流していません。もともとナザルさんは落ち着いた優しい性格で、友達思いの子です。オレナさんは「日本の『思いやりを大切にする』という考え方が、息子にもピッタリ合っている」と感じているようです。

3つ目の試練――新しい生活の再建。

オレナさんは自身の粘り強さのおかげで、日本語でコミュニケーションが難なくできるレベルまで比較的早く到達しました。週3回、1回あたり3時間の勉強がその秘訣だったそうです。さらにもともと英語を話すことができたので、彼女の望む仕事を見つけるために大いに役立つ二つの要素をすでに備えていたことになります。そんな彼女に、ある日すべての条件が重なった素晴らしいオファーが舞い込みました。

飲食店で働いていたある時、オレナさんは腰を痛めてしまい、一週間ほど寝込むことになりました。ちょうどその頃、株式会社アウトソーシングの関係者から「ウクライナ避難民の方ですか？私たちに何かお手伝いできることはありますか？」という内容が書かれたメールが届き、英語での履歴書の提出も求められました。

「私は長文の返事を送りました。『きちんと働いてお給料を得られるなら、他には何も要りません。だからキーウにいた頃のような仕事につきたいです』と。株式会社アウトソーシングでは、社会貢献活動・サステナビリティ・人的資本・ダイバーシティ・女性活躍推進などの取り組みとして、ウクライナ避難民支援を実施していたため、タイミングよく私に声をかけてもらいました。その後、今の上司であるリドベーグ愛子さんから面接にきませんかとメールをいただきました。」と、オレナさんは当時を振り返ります。

面接と試験を経て、オレナさんは2022年11月1日から現在に至るまでこの会社で働いています。主にウクライナ避難民の支援事業に従事しており、その間、オレナさんを通じて仕事探しやそれぞれが抱える悩みについて相談をしたウクライナ避難民の方がたくさんいます。
株式会社アウトソーシングでは、ウクライナ避難民の方向けに就職先との最初のやりとりから実際の面接まで丁寧にサポートしており、現在は日本財団（The Nippon Foundation）の日本語学習プログラムに参加している学生へ就業・教育・生活相談カウンセリングを実施しています。学生の方の希望に合わせて、きめ細やかなアドバイスと支援を提供しています。一方で、日本語学習プログラムコースを修了して日本語能力試験のN2レベルを取得しても、日本で就職して高い収入を得るにはまだ十分とはいえません。

希望する方向けにスタートアップを立ち上げるためのセミナーや自己分析研修なども用意されています。オレナさんは、同僚の協力を得て、ウクライナ人の就業準備を丁寧に支援し、人材募集、セミナーやイベントの運営、案内メールの送付、翻訳など、様々な面でサポートを行っています。

4つ目の試練――人間性と相互交流

どんなにつらい道のりであっても、日本に滞在してから3年が経過した今、オレナさんは自分自身と今の居場所に満足しているといいます。自分の内面に起きた変化を喜びつつ、ナザルさんの成長にもポジティブな進歩が見られることを実感しているそうです。

「息子のために自分を犠牲にしているわけではなく、ちゃんと自分の人生も大事にしています。日本人やウクライナ人を含めて、たくさんの友人にも恵まれました。今の仕事にもやりがいを感じていますし、自分自身のスキルアップを目指して講義や研修にも参加しています。特に感謝しているのは、公益財団法人 日本YMCA同盟の横山由利亜さんです。日本に着いた初日からずっと、息子の学校探しや健康診断などの手続きを一緒に進めてくれました。本当に“手を引いて”いただいたような感じで、心強かったです。」とオレナさんは話します。

オレナさんによれば、日本の人々から受ける学習面・生活面でのサポートはとても大きな支えになっているといいます。一方で、ウクライナ人コミュニティの多くの人たちが、まだ自分の収入だけで家族を十分に養える段階には至っていないのも現状です。特に大きな課題としては、ウクライナで得た専門資格の扱いを日本でどう認めてもらうかということがあげられます。

「弁護士や教師、銀行員などの資格日本ではライセンスがないとその職種で働けません。例えば私のように銀行員として経験を積んできた人間が、日本で何かしらのライセンス、たとえ専門が完全に一致しなくてもマネジャーや経理士、公認会計士など関連する資格を取れるようになるプログラムを、企業の方たちにぜひ作っていただきたいんです。これは私だけでなく、同じような境遇にある人みんなの願いです」とオレナさんは訴えます。

オレナさんは自分自身、そして日本で共に頑張っているウクライナ人の仲間たちの未来を前向きに捉えています。ウクライナ人と日本人が協力して立ち上げる共同ビジネスであれば、すでに日本に避難している高い専門性を持つウクライナ人が企業の中心となれるのではないか、と期待を寄せているのです。

「戦争が終わった後なら、なおさら両国にとって互いにメリットのある協力体制が作れると思います。私の夢は、日本のように耐久性の高い橋や鉄道インフラをウクライナでも築くことです。いつか、ウクライナのどの場所へも1日で往復移動できるようになったら素晴らしいですよね。日本政府と日本財団の支援、受け入れ支えてくれた日本の方々に心から感謝して日々生活してます。日本の皆さんが私たちの国の再建を助けてくれることを、心から望んでいます。」とオレナさんは締めくくります。

このように、オレナさん一家の物語からは、ウクライナと良き友としての日本の姿勢と包括的支援を感じ、そして両国の市民が理不尽な戦争の被害を受けた人々を支え合う、温かな絆がうかがえます。オレナさんと息子のナザルさんが、これからも素晴らしい人生を歩まれますよう、心から願わずにはいられません。

Нешкільні іспити дорослих і дітей

Серед евакуйованих в Японію українців від лютого 2022 року переважна кількість – родини з дітьми з місць, які з перших днів війни зазнали найбільших руйнувань. У цій статті ми знайомимо читачів із пані Оленою та її досвідом, як зберегти себе у важких обставинах та піти назустріч майбутньому.

Олені Шевченко 46 років, вона народилася в місті Суми у звичайній родині. Як вона сама розповідає, походить з покоління українців, які застали в дитинстві «радянський союз», тому вивчала у школі українську, російську та англійську мови. Жила все життя у Сумах, де навчалась в Аграрному університеті на економічному факультеті. Згодом Олена вийшла заміж, народила сина. Мала чудову роботу в Райффайзен Банку/Raiffeisen Bank/, де, за її словами, починала з касира і виросла до топменеджера. У подружжя з часом виникли розбіжності у поглядах на життєві питання, тому після розлучення Олена з сином переїхали жити до Києва. Останні три роки перед війною жінка працювала менеджером у київському відділенні Райффазен банку і була цілком задоволена своїм життям. В Сумах мешкали її батьки, та коли не стало тата, мати залишилась там з рідними.

Іспит перший. Війна і втрати.

Бігти або залишатись – чи є у цій задачі правильне рішення та яке воно? Коли почалася війна, Олена з сином були вдома в Києві, втім усі рідні – в Сумах. Як згадує жінка, раптом о четвертій ранку її з сином розбудив вибух, який мав силу наче землетрусу. З вікна квартири було видно, як від будинку від’їжджають машини, чутно людську метушню та звуки паніки. Олена за пару хвилин зібрала документи, якісь речи, все покидала в машину, та лише всівшись за кермо зрозуміла, що пальне майже на нулі. У мирному житті вона звикла заправляти автівку вранці, разом із покупкою запашної кави. Але не в той день. Пального вистачило тільки щоб доїхати до друзів, у яких планували перепочити та дочекатись більш детальних новин про ситуацію в країні. Але поряд знов стався потужний вибух, тож перелякана купка людей бігцем кинулась до машини друзів. Вирішили їхати у напрямку Сум, адже батьки друзів Олени також були звідти. Втім десь на пів дороги з Києва до Сум зателефонували інші друзі та повідомили, що російська армія оточила місто Суми.

– Вони просили не ризикувати життям, бо можна потрапити у пастку. Наступного дня телефоную до мами в Суми, вона жаліється на біль у грудині, їй дуже погано. Ми викликаємо швидку допомогу для неї, але нам кажуть, що на виклики бригади не виїжджають, бо в місті танки з російськими солдатами. У матусі стався важкий серцевий напад. Намагаюсь говорити з нею, але вона помирає просто під час розмови телефоном зі мною, – із сумом розповідає про трагічний момент Олена.

Втрата матері у перші дні війни стала ще одним іспитом для Олени. Непереборні обставини не дали жінці можливості попрощатись з рідною людиною через військові дії. Це досі викликає в неї почуття провини перед мамою.

– Ця травма залишиться зі мною на все життя. Ми тоді застрягли під найближчим селом у Полтавської області на 9 днів, де добрі люди надали нам прихисток. Весь час ми без зв’язку та інтернету, тому приймаємо рішення рухатись ближче до західного кордону. Ми були дуже налякані, не знали на що очікувати. Три доби їхали на захід України. Дякую моїй компанії Райффайзен Банк за супровід. Вони нам знаходили готелі для перепочинку, якісь гуртожитки. Завдяки цьому я і мої друзі були у безпеці, в теплі, ми спали на ліжках, не в машинах. Потім ми дістались вже до міста Мукачево, де наші друзі дали нам однокімнатну квартиру, але нас там було 9 людей. Жоден з нас не розумів, коли та чим закінчиться це жахіття, – згадує Олена про ті дні.

Весь час, поки Олена не мала можливості зрушити з місця, до неї телефонувала старша сестра, яка понад 20 років проживає в Японії зі своєю родиною. Вмовляла її разом з сином рушати до кордону, щоб скоріше вилітати до них. Втім Олена певний час вагалась, побоювалась втратити роботу, налагоджені зв’язки, та й дитина вчилась у школі. Одного дня вмовляння сестри подіяли, та й з Японії надійшли усі необхідні папери для виїзду. Олена не без труднощів рушає із 13-річним Назаром до Будапешту. На вокзалі угорської столиці вони з сином просиділи до пізньої ночі поки приїхав волонтер, який відвіз їх до себе додому. Ця родина з трьома дітьми поселила українців у себе, вони супроводжували їх до посольства, все роз’яснювали. «Дуже гарні люди, я їм так вдячна. Потім з Японії вже переслала їм подарунки різні аби висловити свою подяку», – ділиться Олена.

Іспит другий. Евакуація

Оскільки в Олени гарантом була сестра й квитки на літак куплені, японську візу вони отримали за три дні. І ось – японський аеропорт Ханеда. Тут знедолених родичів зустріла сестра та відвезла до себе додому.

– Після втрати мами опинитись в Японії для мене було наче ковток свіжого повітря і спокою. Коли обняла сестру, зрозуміла, як мені потрібні були ці обійми рідної людини. Її підтримки дуже не вистачало в Україні. Війна показала справжні обличчя людей, яких ми вважали друзями, те, які люди насправді, як поводяться в складних ситуаціях. Війна – вчитель дуже жорсткий, несправедливий, – резюмує Олена.

Отже, приїхали в Японію 23 березня 2022 року, ще до появи програм підтримки евакуйованих українців. Олена мала із собою невелику суму грошей та вистачило їх лише на півтора місяця. Постала потреба купувати недостаючі речі, продукти, починати життя з нуля та вчити японську мову. Олена не звикла жити за коштом інших, тому коли знайомі сестри знайшли їй роботу, ще не володіла японською, але погодилась. Працювала посудомийкою у кафе-фудкорті на 3 вікна: мила посуд, нарізала продукти як кухонний робітник, протирала столи, мила підлогу. Через агресивні миючі засоби, які там використовували, доводилось працювати в гумових рукавичках, але від пошкодження шкіри це не рятувало. Отримала у підсумку хворобу шкіри рук, на лікування якої потім пішов рік. У жорстких умовах праці жінка протрималась 4 місяці. За цей час почали працювати програми допомоги від Фонду The Nippon Foundation та родині нарешті надали квартиру.

– Я ніколи раніше не займалася фізичною працею, тому дуже хвилювалася. Це було дуже важко, втім дечому мене навчили ці 4 місяці. Я почала себе більше поважати, піднялася самооцінка. Зрозуміла, що заради виживання та для своєї дитини, можу робити будь-яку роботу. До того ж позбавилась страхів, що не зможу орієнтуватися в нових обставинах. Мене це не зламало. Я почала серйозно вчити японську мову ще до відкриття курсів, самостійно знайшла вчительку, – розповідає Олена.

Вивчала хірагану, катакану, базові слова, на пам’ять вчили слова разом із сином. Це було ефективно, адже через стреси Олена відчувала проблеми із запам’ятовуванням. Допомогли навички постійно навчатись новому, отримані ще в Україні на роботі. Отже, життя налагоджувалось. Попри хвилювання Олени, переїзд до Японії та нові умови життя син прийняв добре, йому тут все подобалось. Хлопець був в захваті від країни, від краси навколо.

– Назару було все цікаво, а мені подобалося спостерігати, як він вдивлявся в обличчя людей, роздивлявся все навколо. Почалось активне дорослішання та ще його в гарному сенсі зацікавила Японія. Це стало натхненням підтягнутися у всьому на 100%. Через чотири місяця син каже: «Мамо, мені чогось так добре тут!». Син щасливий, сестра моя поряд, родина возз’єдналась. Японська вся інфраструктура мені дуже подобається, шкільний устрій гарний. Однакові форми, спортивна уніформа. Мені подобається, що діти тут всі рівні, – радіє Олена.

Ще на початку перебування в Японії надійшло направлення від мерії на навчання. Назар вже третій рік вчиться у середній школі, а наступного року потрібно переходити до старшої школи або вступати до училища. Олена радіє, що японська для сина не стала великою проблемою, не було непорозумінь з японськими однокласниками. В школі хлопця прийняли добре, ще й гарний вчитель фізкультури. Назар на нього рівняється, бере за авторитет, яким має бути чоловік. Адже спілкування з батьком син давно не має через низку життєвих обставин. Назар сам по собі спокійний, лагідний і довірливий, прагне мати друзів. Олені дуже імпонує, що японці роблять ставку на виховання доброти в людині.

Іспит третій. Розбудова нового життя.

Завдяки наполегливості Олена змогла досить швидко опанувати японську мову до рівня, потрібного для спілкування. Тричі на тиждень по 3 години – ось такий рецепт навчання. До того ж до приїзду у Японію вона вже вільно розмовляла англійською мовою. Два головних чинники для пошуку справжнього заробітку Олена вже мала. Не дивно, що одного дня усі необхідні для успіху обставини склались в подію – надійшла чудова пропозиція. Якось під час роботи у кафе Олена зірвала спину та злягла на тиждень. Саме в ці дні надійшов лист від незнайомого мені пана, який працював в компанії з аутсорсингу, де щойно відкрили кол-центр для евакуйованих українців. Він поцікавився, чи справді я евакуювалася з України, чи потрібна допомога. Також мене попросили надати резюме англійською мовою.

– У відповідь я написала довжелезного листа про те, що нічого не потрібно якщо буду працювати і заробляти свою копійку. Отже, допоможіть знайти роботу схожу на ту, якою я займалась в Києві. Мене запросили в потрібний момент, оскільки компанія Out-Sourcing Inc. надавала підтримку евакуйованим особам з України в рамках своєї програми громадської діяльності, сталого розвитку, управління кадровим потенціалом, розвитку багатоманітності та сприяння жіночого лідерства. Потім я отримала електронного листа від мого теперішнього керівника Акіко Лідберг із запитанням, чи не хочу я прийти на співбесіду. – згадує ті дні Олена.

Пройшовши співбесіду та іспит, жінка отримала місце в компанії, де працює з 1 листопада 2022 року по сьогодні. Через Олену у пошуку роботи та консультацій за цей час пройшло дуже багато людей. Тут готують до зустрічі з роботодавцями від першого кроку й до власне співбесіди. Наразі Фонд The Nippon Foundation надає консультації з питань працевлаштування, освіти та способу життя студентам, які беруть участь у програмі вивчення японської мови від Фонду, а також консультує їх. Ми надаємо детальну консультацію та підтримку студентам відповідно до їхніх побажань. З іншого боку, завершення курсу програми вивчення японської мови та отримання рівня N2 за результатами тесту на знання японської мови ще не є достатнім для того, щоб знайти роботу в Японії та отримувати високий дохід.

Для бажаючих також проводяться семінари зі створення стартапу та тренінги з самоаналізу. За допомогою своїх колег Олена дбайливо допомагає українцям підготуватися до роботи, підбирає людей, організовує семінари та заходи, робить інформаційні розсилки, перекладає та багато іншого.

Іспит четвертий. Людяність та взаємодія.

Як би не було важко Олені на початку цього шляху, але майже через 3 роки перебування у Японії жінка задоволена собою і власним місцем. Радіє змінам у собі та спостерігає позитивні зрушення у розвитку сина.

– Я не принесла себе в жертву синові, маю багато друзів, японців та українців. Маю гарну роботу, розвиваюсь, слухаю лекції та навчаюсь разом з учасниками. Хочу подякувати окремо за супровід у пошуку школи для сина та під час медичних обстежень пані Юрії Йокояма з організації YMCA. Вона за руку зі мною проходила усі інстанції від першого дня в Японії, – каже Олена.

За словами українки, підтримка з боку японців у навчанні та в гуманітарній сфері важлива. Втім ще не так багато людей з української спільноти здатні належно забезпечувати свої сім’ї власним коштом. Важливим кроком було б позитивно розв’язати питання визнання професійної освіти українців в Японії.

– Адвокати, вчителя, банкіри не мають права працювати в Японії за своїм фахом без ліцензії. Прошу керівників компанії створити програму, за якою банківський працівник, як я, отримував би ліцензію, якщо не за фахом, то суміжну – менеджера або економіста, бухгалтера. Цього я бажаю для усіх нас, – каже Олена.

Втім, жінка оптимістично дивиться у майбутнє в Японії для себе та друзів, колег українців. Вона вважає, що допомогою стали б спільні українсько-японські підприємства, де фахівці з евакуйованих українців вже сьогодні можуть стати основою бізнесу.

– Це було б взаємовигідною співпрацею, особливо коли закінчиться війна. Взагалі мрію, щоб нас навчили будувати мости та залізниці рівня Японії, коли протягом одного дня можна було б дістатись будь-якого куточка України та повернутись. Я кожен день живу зі щирою вдячністю японському уряду та Фонду The Nippon Foundation за їхню підтримку, а також японському народу, який прийняв і підтримав мене. Сподіваюсь на допомогу японців у відбудові нашої країни, – резюмує Олена.

Гарні друзі та всебічна підтримка – все це про відношення Японії до України, громадян однієї країни до інших, постраждалих від несправедливої війни. Це добре прослідковується на прикладі історії цієї родини. Най в Олени з сином все станеться найкращим чином.