画と言葉
ウクライナ語訳の記事はこちら / Натисніть тут, щоб прочитати статтю в українському перекладі.ミコラ・ポベレジュニクさんは、文字通り自分の力で道を切り開いてきた卓越した人物です。もともとは化学を専門に学んでいましたが、学生時代にマンガにのめり込み、独学で日本語を覚えました。戦争が始まって化学関連の仕事がなくなった時、いくつかの出版社と協力して最新のマンガをウクライナ語に翻訳するようになりました。今も日本でその翻訳の仕事を続けていて、このオリジナリティあふれる文学ジャンルが、日本の歴史や文化とどれほど深く結びついているかを教えてくれます。
アニメ、日本、そして言語
ミコラさんが日本文化に興味を持つようになったきっかけは、偶然の出来事でした。2010年代初頭、当時ミコラさんがタラス・シェフチェンコ記念キーウ国立大学の化学部に在籍していた時、ある先生が「プラネテス」（PLANETES）という宇宙をテーマにした有名なマンガを原作とする日本のアニメを見てみるよう勧めてくれたんです。その映像表現はヨーロッパのアニメーションとはまったく異なり、すぐに心を奪われたそうです。加えて、アニメにはキャラクターの名前が表示されていて、漢字やカタカナ、ひらがななどの文字の美しさにも強く魅了されました。そこから『BLEACH（ブリーチ）』『NARUTO（ナルト）』など、当時流行していた他のアニメもどんどん見るようになり、海賊を題材にした冒険作『ONE PIECE（ワンピース）』もとても気に入ったそうです。
「子どもの頃にテレビで『美少女戦士セーラームーン』を見てはいたんですけど、それがアニメだとは知らなかったんですよね」とミコラさんは話します。「後になって、アニメっていうのはただのアニメーションじゃなくて、独特のスタイルや特徴があって、大人向けのものもあるんだと気づいて衝撃を受けました。いわば、普通のドラマのようにストーリーが進む手描き作品という感じで、すごく魅力的でした。そうしているうちに、あっという間にマンガにもハマっていきましたね」
その後、ミコラさんは学士課程を修了し、続いて修士課程も終えて、化学分野の専門職に就きました。2013年ごろからは余暇を使って少しずつ日本語を学び始めたものの、なかなか進みはゆっくりだったそうです。ネットで手に入る教材は片っ端からダウンロードし、アメリカのサイトで漢字の勉強もしました。「当時、ウクライナ語の教材はほぼ見つからなかったし、ロシア語の教材は使いたくなかったんです」とミコラさんは語ります。「だからちょっとだけアメリカの教科書を使ったりもしていました。でも一番役立ったのは、そのサイトのフォーラムです。そこには世界中の人が集まっていて、みんなアニメを理解したりマンガを読んだりしたくて日本語を勉強していたんです。会話は英語でしたけど、同じように日本語を学ぶ仲間がいるということがすごく励みになりましたね。当時はまさか日本語で日常会話する機会なんてないだろうって思っていたし、そんな将来も想像していませんでした。でも毎年JLPT（日本語能力試験）を1レベルずつ受けると自分に課して、コロナ前まではキーウでも受験できたのでコツコツ頑張ったんです。2019年には最高レベルのN1を取得しましたが、それ以降2023年12月までキーウでは試験は全く実施されなかったので、まさに”最後の列車に飛び乗った”ようなタイミングでしたね。でもそれでも、日本に行くことになるなんて思いもしなかったです。」
2022年秋の避難は、ミコラさんが初めてウクライナを離れるきっかけになりました。全面侵攻が始まった時点で、彼は化学機器の設置やちょっとした修理をするサービスエンジニアとして働き、冷蔵庫や遠心機などの比較的シンプルな装置をさまざまな小規模企業で調整していました。でも戦争が始まると、そういった仕事は一瞬でなくなってしまったのです。ミコラさんは妻と一緒に避難列車でリヴィウへ向かい、そこからテルノーピリ州にある小さな町クレメネツへ移動し、妻の両親の下で暮らすようになりました。
日本にはまったく知り合いがいない状態でしたが、彼らが渡航できたのは、難民経験者に日本語学習や大学進学の機会を提供している団体「パスウェイズ・ジャパン」の仲介のおかげです。2022年の春から連絡を取っていたものの、夫婦そろって同じ場所で学びながら生活する手配は簡単ではありませんでした。そこで2人は「小さな街で暮らしたい」と伝え、最終的に兵庫県の姫路市にある語学学校を紹介してもらったのです。「ネットで姫路城の写真を見たり、街の情報を調べてみたりして、落ち着いたところだなと思いました」とミコラさんは振り返ります。「実際にウクライナを出発できたのは秋も半ばを過ぎてからで、僕は2020年から視力の障害があったので、戦時下でも国境を通過すること自体に問題はありませんでした。でも、ポーランドではけっこう苦労しましたね。日本のビザが下りるまでほぼ1カ月待たされて、その間に予算的に無理のない宿を探すのが大変でした。初期段階では避難民向けにもっと早くビザが出ていたそうですが、2022年の秋になると審査に時間がかかるようになっていたようです。正直、あの1カ月はかなり疲れました。」
日本に到着すると、全てが格段に良くなりました。語学学校が小さなアパートを用意してくれ、姫路という街自体もとてもかわいらしく快適でした。一方では、小さな街ならではの落ち着きやメリットがあり、もう一方では必要なインフラが整っていて、大型の店舗や新幹線の停車駅もあります。
「日本に初めて来た時、初めての人は『まるでアニメの中にいるみたい』と感じることが多いそうですが、僕は違いました」とミコラさんは語ります。「むしろ、ここでアニメにしかあり得ないと思っていたような事象に出会い、驚かされました。例えば、信号機の色が緑ではなく、青みがかっているのはもちろん、古いモデルでは完全に青色だったりするんです。そんなのが現実にあるなんて思ってもみませんでした。姫路は小さな街なので、東京のように無数の刺激にあふれているわけではなく、落ち着いて過ごせる環境でした。それでも、時々立ち止まって『本当にここが日本なのか』と信じられない気持ちになりましたが、徐々に慣れていきました。」
その小さなアパートには、夫婦で約3カ月住んだ後、現在の住まいへ引っ越しました。新しい住居は、語学学校の校長が地元の病院の院長と交渉して手配してくれたもので、ミコラさん夫妻は大変感謝しているそうです。また、日本財団の財政的支援にも心から感謝しており、もしその支援がなければ非常に苦しかったでしょう。
「日本に来たばかりの頃は、言語面でいくつか問題がありました。相手の話はよく理解できても、自分から話すのはなかなか難しく、読むことはできても漢字を書くのが苦手でした。しかし、語学学校に大いに助けられました。僕はすぐに最高レベルのクラスに入れましたが、ウクライナで独学を始めた妻は一つ下のクラスに回されたんです。僕のクラスでは日本語能力試験N2レベルの教材を学び、会話力をしっかり鍛えながら文法も復習できたので、とても助かりました。」
ミコラさんが翻訳者になった経緯
ミコラさんは、昔から翻訳することを夢見ていました。「でもそれはただの夢に過ぎなかったんです」と彼は振り返ります。「戦争前に妻と出会いました。彼女はすでにある出版社で英語の翻訳をしていて、いずれはそれを本業にしたいと考えていたんです。しかし当時、市場にはロシア語の本が大量に流通しており、ウクライナ語の翻訳で勝負するのは非常に難しい状況でした。「ロシア語の本が規制される」と言われてはいましたが、実際にはロシア語の書籍が市場にあふれていて、ウクライナ語での翻訳は至難の業だったんです。戦争は本当に恐ろしい出来事でしたが、同時に多くの分野に新しい追い風をもたらした面もありました。たとえば出版社ではウクライナ語の翻訳需要が急増し、マンガの出版もライセンスの取得が格段に容易になったことで、急激に活性化・多様化しました。戦争前は、ロシア側が人気マンガの出版権を旧ソ連全域でまとめて買い取っていたため、ウクライナが独自に出版を行うのは非常に難しかったのです。」
ウクライナのクレメネツから、ミコラさんは妻の助言を受け、インターネットで見つけた約40社の出版社に「日本語の翻訳ができます」と連絡を取りました。多くの出版社からは「採用は難しい」との返事がほとんどでしたが、一つの出版社、「Book Chef」からは英語からの翻訳の依頼がありました。「当時、僕はまったく仕事がなかったので、その依頼を快く引き受けたんです。そして結果として、T.J.クルーンのファンタジー小説『セルリアンブルー 海が見える家』（Дім у волошковому морі）と『Under the Whispering Door』（Шепіт за дверима）の2作品を翻訳することができました。とても良い経験となりましたし、こういった仕事を任せてくれたBook Chefには本当に感謝しています。」
その後、ウクライナで最大のマンガ出版社である「Nasha idea」にも連絡を取ったのですが、当時はそのようなプロジェクトがまだ少なく、進捗も遅かったため、僕はテスト課題を受けたものの、不採用となりました。しかし1年ほど経ってから、彼らから改めて連絡があり、仕事の依頼があったのです。僕は一つの出版社に固執するのはリスクがあると考え、他の会社にも応募しました。その結果、今では定期的に翻訳の仕事をしている「MAL’OPUS」からも返事をもらい、現在も継続的に取引を行っています。
何を翻訳するかは、ミコラさん自身が選ぶわけではなく、出版社側が決定します。翻訳権はTuttle-Mori Agencyという大手仲介業者を通じて一括で買い取られるのです。「Наша ідея」は人気やメインストリームに重きを置いているのに対し、「МАЛЬОПУС」はより芸術性に重きを置き、アートブックも出版し、優秀なイラストレーターのチームを擁しています。
また、ミコラさんはLITCENTR Book Translators Baseというサイトに自身のプロフィールを登録しており、そのおかげで最近、さらにいくつかの出版社から声がかかりました。昨年は日本語原作の初めての本格的な芸術書の翻訳を終え、最近では別の出版社でもう一冊翻訳を仕上げたので、今後の出版が非常に楽しみだそうです。
翻訳の難しさ
多くの人は、書籍の翻訳のほうがマンガの翻訳より難しいと考えがちですが、ミコラさん自身は、書籍のほうがずっと落ち着いて作業できると感じています。書籍はテキストが多いものの、論理的で完結しており、曖昧な部分がほとんどありません。一方、マンガはテキストが少ない代わりに、必ずしも明示されない意味が込められている部分があり、イラストが大きな役割を果たしているため、何が起こっているのかを絵から推測しなければならないことが多いです。
中には、テキストがほとんどなく非常にシンプルなマンガもあり、1巻を2週間未満で翻訳できる場合もあります。しかし、非常に手間のかかるシリーズも存在します。例えば、現在ミコラさんが翻訳している『ブルーピリオド（Blue Period）』は、美術に関する専門用語が多く、作品中に登場する絵画や技法について調べたり、知り合いの画家と意見交換して正確な理解を深めたりする必要があり、非常に多くの労力と時間がかかります。残念ながら、翻訳料はウクライナ語訳の文字数のみで計算されるため、こうした手間は評価されにくいのです。
現在、彼は5つの異なるマンガシリーズの翻訳に携わっており、その中でも『ブルーピリオド』が一番のお気に入りですが、内容は非常に難解です。
「僕は基本的に、日常的で生活感あふれる物語が好きです」とミコラさんは語ります。「『ブルーピリオド』も、今翻訳している『その着せ替え人形は恋をする』も、どちらも学校生活を題材にした魅力的な物語です。一方、『僕だけがいない街』はまったく異なる作品で、サスペンスものにファンタジーの要素が加わっています。正確に言えば、ファンタジー要素は主人公が時間を移動できるという一点だけで、彼は過去に戻って連続殺人犯を突き止めようと試みるんです。」
ミコラさんはまた、マンガという現象を普通の書籍と特に区別する必要はないと考えています。
「どちらも同じ文学作品ですが、マンガはテキストとイラストが融合した別の形式に過ぎません。これは、日本の思考様式に由来しており、象形文字に影響された日本語の発展の結果でもあります」と彼は考えています。そして、この点こそが翻訳者にとっての難しさにつながるのです。
「例えば、マンガのテキストは吹き出しの中に配置されています。日本語は非常にコンパクトに表現されますが、同じ内容をウクライナ語で伝えようとすると、どうしても長くなってしまい、吹き出しに収めることができない場合が多いんです。そのため、レイアウト担当者が吹き出しを拡大してテキストを入れられるように調整してくれたり、編集者が巧みに文章を短くまとめたりするんです。つまり、マンガの翻訳作業は非常に協力的なものであり、単に翻訳者がテキストを納品するだけの書籍翻訳とは大きく異なります。」
マンガ、アニメ、そして日本文化
ミコラさんは、オリジナルのアニメやライトノベル（若者向けの軽い小説）を原作とするアニメも存在しますが、基本的にはどれもマンガのアダプテーションであると説明しています。通常、テレビアニメシリーズは原作マンガの物語を正確に踏襲しますが、近年では劇場公開用の長編アニメや、マンガをモチーフにした映画も制作されています。
「この場合、ストーリーが多少変わることもありますが、こうした映像化作品は原作マンガそのものには何の変更も加えず、むしろグッズのような位置づけでファンを楽しませるためのものです」とミコラさんは語ります。「時には非常に興味深い解釈がなされることもあります。例えば、僕たちは先日『はたらく細胞』という映画を見ました。これは、体内で細胞がどのように働いているかを、さまざまなエピソードで描いた人気の教育マンガを原作にしています。映画では、1人の人物が非常に重い病気にかかり、その後回復していくという物語にアレンジされましたが、内部から細胞がどのように機能し、損傷を受け、体が自らを助け、医師が介入する様子が描かれていました。結果として、非常にドラマチックでありながらも、同時にユーモラスな仕上がりとなったのです。実際、細胞やその他のキャラクターを演じる俳優たちは、とてもおかしなウィッグや衣装を身につけていました。」
マンガは全体的に西洋の物語とは大きく異なります。日本独自の語り口はまったく別物です。
「僕にとっては、そのほうが心に近いと感じます」とミコラさんは言います。「これはマンガに限ったことではなく、僕が読んだ多くの日本の書籍も、西洋のものよりずっと面白かったです。西洋文化は個人主義的ですが、東洋文化はより社会的な性格を持っています。さらに、日本の探偵小説でさえ、単なる殺人事件の謎解き以上に、「なぜある人が他の人を殺してしまったのか」「どうしてそのような状況になったのか」「他にどの選択肢があったのか」といった社会的・道徳的な問いが込められているんです。たとえ犯人が正しい判断を下したとしても、法的には必ず罰を受けなければならないという点も、非常に深いテーマだと感じます。このような道徳的ジレンマは、日本の作品において非常に顕著です。」
全体として、マンガという概念は古代から日本に根付いています。初期の例としては、12～13世紀の墨絵の巻物が挙げられ、これらは当時の社会を風刺するために、人間や動物（特にウサギ、カエル、サルなど）を題材にしたカリカチュア的な作品、「鳥獣人物戯画」として知られています。
江戸時代になると、浮世絵が大いに流行しました。画家たちは、人々が動く様子、伝説の戦闘シーン、幽霊たちの愉快な集い、踊りの指南書など、さまざまなテーマを描いていました。その頃、「マンガ」という言葉が、「移り変わる絵」または「滑稽な絵」という意味で使われるようになったという説があります。明治時代には、マンガ風のユーモラスな物語がすでに独立したジャンルとして存在していたのです。
「第二次世界大戦後、マンガはアメリカのアニメーションからかなり強い影響を受けました」とミコラさんは語ります。「これは、ウォルト・ディズニーの作品に影響を受けた手塚治虫に代表されるものです。手塚治虫は現代マンガの父とされ、多くの伝説的なシリーズを生み出しました。ちなみに、手塚治虫は、キャラクターの動きを追加の線で描き、『ギーッ』『ドカン』『ボフッ』といった擬音語を付記する手法を初めて取り入れた作家でもあります。つまり、マンガは日本のほとんどのものと同様に、伝統的な要素と外国の要素を融合させたものであり、日本人は他文化から物事を容易に借用しながらも、それを大きく変え、結果として自分たちの独自で唯一無二のものへと作り上げたのです。」
多言語センターでの仕事
ミコラさんは、週に一度、神戸市にある多言語センター FACIL（多言語センターFACIL）で働いています。ここは兵庫県内の外国人を支援する施設です。以前、このセンターはミコラさんの家族にもサポートを行っており、夫妻が姫路に到着した際にはすぐに自転車が届けられました。
「新品ではなかったけれど、乗ることができたので、最初は本当に助かりました」とミコラさんは話します。さらに、センターからは化学式が記されたカイロの箱も届けられました。すでに12月が始まり、アパートは隙間風が入ってエアコンだけでは暖まらなかったため、私たちはそのカイロを体に貼り、ブランケットにくるまって冬を乗り切りました。IHコンロも古くて、暖まるのに時間がかかり、ほとんどの場合、お弁当を購入するしかなかったのです。その後支援者のおかげで家を引っ越すことができて、それからは自分たちで料理をするようになり、うどん、そば、ラーメンを作るようになりました。特にカレーがとても気に入っています。
そしてある日、センターからミコラさんに電話があり、「空きがあるので働いてみませんか？」と言われました。ミコラさんの任務は、ウクライナ人とのコミュニケーションを取ることです。センターには、病院への同行や銀行、市役所への案内、さらには公共料金や日常の問題解決など、さまざまな相談に人々が来ています。
「どこに行けばいいのか、どうすればいいのかといったアドバイスや、通訳の手配、電話をかけるなど、いろいろとお手伝いしています」とミコラさんは説明します。「僕自身、よく直接付き添って通訳のサポートをしているんですよ」
また、センターはウクライナ人コミュニティを支えるための文化イベントも行っています。例えば、避難してきた人たちを対象とした日帰りのバスツアーを企画しており、そこで話をしたり情報交換をしたりする機会が設けられています。通常、ミコラさんもそのツアーに同行しています。最近では、南あわじ市の農業公園、神戸市の六甲山、そして加西市の兵庫県立フラワーセンターへのツアーがありました。
出会いと今後の計画
ミコラさん夫妻は、現地の住民ともすでに友達になりました。姫路は小さな町なので、ジムなどに行くとすぐ「どこから来たんですか？」と声をかけられ、自然と仲良くなっていくのです。ある退職されたご年配の知り合いは、地域のコミュニティーセンターでボランティアとして外国人向けに日本語の授業を行っており、ミコラさん夫妻もそこで話をするために顔を出しています。
さらに、ミコラさんは自分の担当の美容師とも親しくなりました。「彼はとても興味深い人で、古い日本の音楽や演歌が大好きなんです」と笑いながら語ります。「ある時、彼と話が盛り上がり、お互いの趣味で意気投合しました。彼は多くの古いマンガのバックナンバーを僕に譲ってくれて、何週間もかけて家に運びました」
また、夫妻は友人と一緒に車で地元の観光スポットを巡ることもあります。最近では、トム・クルーズ主演の映画『ラストサムライ』のロケ地となった書写山円教寺を訪れ、隣のたつの市にある醤油工場にも出かけました。
ミコラさんの奥さまは、以前は英語の翻訳だけを担当していましたが、徐々に日本語のマンガ翻訳にも手を出すようになりました。「休む時間はあまりありませんが、息抜きはあります」とミコラさんはため息交じりに言います。「旅行にも行っています。東京、京都、大阪、奈良にはもう行ったことがありますし、姫路の街もよく知っています。姫路城では非常に美しい桜が咲いており、そのすぐ近くには素晴らしい庭園『好古園』があります。妻はレゴやジグソーパズルなど、細かいパーツを組み合わせる遊びが大好きで、常に面白いものを見つける名人ですが、僕は視力の問題もあってそういった細かい作業には付き合えないんです。」
残念ながら、ウクライナ語の翻訳業だけでは日本での生活費をまかなうのは難しいようです。ウクライナでの翻訳者の報酬はもともと高くありませんし、著者と違って翻訳者には印税（販売部数に応じたロイヤリティ）が支払われることはほぼありません。多くの場合、翻訳者が著作権を一括で譲渡する契約を結ぶため、一度きりの支払いにとどまってしまいます。
「だから常にいくつもの仕事を同時進行しなきゃいけないんですよ」とミコラさんは言います。「いつ次の依頼が来るかわからないので、先回りして探しておかないといけませんし、かといって納期も延ばせないから、しばしば休みなしで働く羽目になるんです。本当に大変ですよね。正直、最近はこのペースでは長く続けられないんじゃないかと思うこともあります。実は、以前の専門分野を生かして化学工場でフルタイムで働かないか。という話もあったんですが、それを引き受けたら翻訳は続けられなくなります。連載中のマンガ翻訳もあって、ウクライナの出版社とはすでにたくさん契約していますから、途中で投げ出すわけにはいかないんです。だから日本ではパートタイムや単発の仕事を探すしかありませんね。今は日本で長く暮らすことを考えて新しい住まいを探しているところです。戦争が終わっても問題は山積みだろうし、実際に5年のビザも取れたので、その点は大丈夫です。あとは自分に合った仕事を見つけるだけですね。」
そんな状況下でも、ミコラさんは前向きです。好きな翻訳の仕事に力を注ぎながら、専門性をさらに広げていっています。その成果は多くの読者を喜ばせ、日本文化をウクライナに紹介する一助ともなっていて、両国にとってメリットがあるともいえるでしょう。
また、ウクライナの給与水準と日本の生活費の差に悩むのは、遠隔でウクライナの仕事を続ける避難民の多くに共通する問題でもあります。それでも、ミコラさんと奥さまなら、日本でウクライナ文化を広めるという目標も兼ねつつ、きっとバランスの取れた解決策を見つけられるのではないでしょうか。そんなふうに感じさせてくれるエピソードでした。
ガリーナ・シェフツォバ
建築史家、研究者、ジャーナリスト、写真家、アートセラミック作家。
キーウの出身で、ウクライナ国立芸術建築アカデミーを卒業し、博士号と博士後期課程を修了。Burdaグループの情報機関や雑誌『A+C』『ACC』『ランドスケープ＆デザイン』などで活動し、日本の近畿大学・京都大学・東京大学において研修や学術・創作プロジェクトを行う。
これまでに200本以上のパブリシティ・学術論文、約10冊の学術的かつ一般向けのモノグラフやウクライナと日本を紹介する写真ガイドを発表。代表作の一つに『多様な世界 ウクライナ・日本 木造建築』（2006、Гранi-Т出版）。また、文学的な日記『Япония. В краю маяков и храмов』（日本語訳：『日本―灯台と神社の国で』）の著者であり、現代日本詩の翻訳者、書籍イラストレーター、さらに俳句詩人としても活動。2023年には大阪で戦時下俳句集『紅色の陽 キーウ俳句クラブ・ウクライナ戦争中の俳句』（ドニエプル出版）をが刊行。
今年4月、『未来に残したいウクライナの木造教会』（エクスナレッジ出版）を出版。
本プロジェクトに参加する目的は、この素晴らしい国で温かく受け入れて支援して下さっている日本の皆さまへのウクライナ避難民の感謝の気持ちを伝えること、そしてウクライナ人は非常に才能にあふれ、勤勉で興味深い人々であり、日本に貢献できる多くの可能性を持っていると知っていただくことです。また日本にいるウクライナ人の皆さまには、「私たちはこの国を第二の故郷として感じることができる」という思いを届けたいと考えています。
Зображення і слово
Микола Побережник – непересічна людина, яка в буквальному сенсі зробила себе сама. Хімік за освітою, в студентські роки він захопився манґою і самотужки вивчив японську мову. Під час війни, коли роботи по спеціальності не стало, почав співпрацювати з декількома видавництвами, перекладаючи на українську найновіші сучасні манґи. Свою перекладацьку роботу Микола продовжує і в Японії. Його розповідь про те, що цей оригінальний вид літератури має глибоке коріння в історії та культурі Японії.
Аніме, Японія і мова
Знайомство Миколи з японською культурою почалося випадково. На початку 2010-х років, один з викладачів Київського національного університету ім. Шевченка, де Микола тоді навчався на хімічному факультеті, порадив йому подивитися японське аніме за мотивами відомої манґи «Planetes» （プラネテス） із захоплюючими історіями про космос. Спосіб зображення видався Миколі абсолютно несхожим на європейську мультиплікацію і надзвичайно припав до душі. Окрім іншого, в аніме були підписані імена персонажів. Микола одразу захопився естетикою ієрогліфів і абеток катакана та хірагана. Після цього, він став дивитися інші тодішні аніме: «BLEACH» （ブリーチ）, «NARUTO» （ナルト）, дуже сподобався також пригодницький серіал «ONE PIECE» （ワンピース） про піратів.
«В дитинстві я звісно ж дивився по телевізору «Сейлор Мун» （美少女戦士セーラームーン）, – розповідає Микола, – але не знав тоді, що це аніме. Потім вже зрозумів – аніме, це не просто мультфільм, воно має свій стиль і особливості. Мене чомусь вразило, що аніме можуть бути для дорослих, це як серіал, тільки намальований. Звісно, доволі швидко я прийшов і до манґи».
Життя тривало – Микола закінчив бакалаврат, потім магістратуру, і став працювати по спеціальності в хімічній галузі. З 2013 року у вільний час потроху вивчав японську мову, процес йшов повільно. Микола скачав в інтернеті усі книжки, які міг знайти. Потім зайшов на американський сайт для вивчення ієрогліфів. «Я вже до того трошки використовував американські підручники, бо українських тоді не було, а російськими я користуватися не хотів, – розповідає Микола. – Але найбільше мені допомогло, що зайшов на форум того сайта, де спілкувалися люди з усього світу. Вони, так само як і я, вчили японську для того, щоб розуміти аніме і читати манґу, тож розмови на форумі велися англійською. Тим не менше, це дуже мотивувало. Адже спілкуватися японською я на той час і не думав, бо не бачив у майбутньому жодних для цього перспектив. Я завів собі за правило кожного року складати один рівень іспиту з японської мови JLPT. До ковіду це можна було зробити в Києві. У 2019 році я підтвердив найвищий рівень N1. Більше цих іспитів в Києві не було аж до грудня 2023 року, сів в останній потяг, можна сказати. Але все одно, я й гадки не мав, що колись потраплю в Японію».
Евакуація восени 2022 року стала для Миколи першим виїздом з України. На момент початку повномасштабного вторгнення він працював сервісним інженером по встановленню і дрібному ремонту хімічного обладнання – налагоджував роботу нескладних приладів, як от холодильники, центрифуги, та інше для різних невеликих фірм. З війною цієї роботи практично одразу не стало. Микола разом з дружиною виїхали евакуаційним потягом до Львова, а звідти перебралися в невеличке місто Кременець Тернопільської області, до її батьків.
В Японії подружжя не мало жодних зв’язків. Їх виїзд стався завдяки посередництву Pathways Japan – організації, що створює можливості вивчення японської мови та здобуття вищої освіти в Японії людям з досвідом біженців. Перемовини почалися ще навесні і зайняли багато часу, бо Микола з дружиною хотіли вчитися і мешкати разом, а це було непросто влаштувати. Вони повідомили Pathways Japan, що хотіли би жити в невеликому місті, і врешті їм запропонували мовну школу в Хімеджі. «Це місто, красиве і спокійне, сподобалося ще заочно, – розповідає Микола, – ми з жінкою продивилися всю інформацію в інтернеті, побачили замок, і погодилися. Виїхали з України тільки в середині осені. Я з 2020 року маю інвалідність через проблеми із зором, тож труднощів з перетином кордону не виникло. Але складно було в Польщі – ми дуже довго, майже місяць чекали візи в Японію. Я чув, що на початкових етапах евакуйовані отримували візи швидко, але восени 2022 року розгляд став тривати довше. Ми не знали, як витягнути цей місяць, бо важко було знайти підйомне по фінансам житло, це виснажувало».
Коли подружжя дісталося до Японії, все стало набагато краще – школа підготувала їм маленьку квартирку. І місто Хімеджі виявилося дуже милим і комфортним. З одного боку, тут були всі переваги і спокій маленького міста, а з іншого – вся необхідна інфраструктура, великі магазини і зупинка швидкісного поїзда шінкансен.
«Багато хто перший раз в Японії відчуває, ніби потрапив в аніме. В мене такого не було, – каже Микола. – Було інше – я побачив тут деякі речі з аніме, про які думав, що вони вигадані. Оце дивувало. Наприклад, сигнали світлофорів тут не зелені, а синюваті, у старих моделях взагалі сині. Я й гадки не мав, що це реалії. Через те, що Хімеджі місто невелике, не було надмірного перевантаження новими враженнями, як, наприклад, в Токіо, де все миготіть та мільйон людей одночасно рухається. Але одаково, іноді я зупинявся і не вірив, що в Японії. Поступово звикнув».
В тій маленький квартирі подружжя прожило близько трьох місяців, потім переїхали туди, де живуть зараз. Нове помешкання люб’язно надала директорка місцевої лікарні, з якою домовився директор мовної школи. Микола з дружиною вдячні за це. І дуже вдячні Фонду The Nippon Foundation за фінансову підтримку, без якої було би скрутно.
«В Японії я спершу мав певні проблеми з мовою, – ділиться Микола. – Дуже добре усе розумів, але сам мало що міг сказати. Вільно читав, але писати ієрогліфи не міг. Налагодити це багато в чому допомогла мовна школа. Мене розподілили одразу в найвищу групу, натомість жінку, яка в Україні теж почала вивчати японську самотужки, відправили на клас нижче. Моя група вчила матеріал десь на рівні N2. Це дало змогу спокійно підтягнути розмовну мову і повторити граматику».
Як Микола став перекладачем
Микола здавна мріяв перекладати. «Але це була лише мрія, – розповідає він. – Перед війною я познайомився зі своєю майбутньою жінкою – вона вже перекладала з англійської для одного видавництва і хотіла зробити це своєю основною роботою. Тоді це було не просто. Казали, що ніби-то обмежують російські книжки, але насправді весь ринок був завалений ними, з українським перекладом пробитися було важко. Коли почалася війна… Війна – це жахлива подія. Але вона дала позитивні поштовхи в багатьох сферах. В тому числі, у видавництвах з’явився активний запит на український переклад. Видання манґи теж пожвавилося і урізноманітнилося, оскільки стало набагато простіше напряму отримувати ліцензії. До війни росіяни викупали права на видання популярних манґ одразу на всю територію колишнього радянського союзу, робити незалежні публікації в Україні було дуже складно».
З Кременця Микола, за порадою жінки, написав близько 40 видавництвам, усім, які знайшов в інтернеті, що може перекладати з японської. Багато хто відповів, здебільшого, що не можуть його взяти. А одне видавництво, Book Chef, запропонувало перекладати з англійської. «Я тоді не мав взагалі ніякої роботи і погодився, – розповідає Микола. – В результаті переклав два романи-фентезі Т. Дж. Клюна «Дім у волошковому морі» та «Шепіт за дверима». Це був гарний досвід. Я вдячний Book Chef, що мені довірили цю роботу. Тоді ж я звертався і до видавництва Наша ідея. Це найбільше українське видавництво, яке працює з манґою. Але на той час в них ще було мало таких проєктів і просувалися вони нешвидко. Я пройшов у них тестове завдання, але отримав відмову. Десь через рік вони написали мені самі і запропонували роботу. Я боявся зациклюватися на одному видавництві, в нашій сфері це ризиковано, і почав писати в інші фірми. Мені відповіли з видавництва МАЛЬОПУС, з яким я теж тепер співпрацюю регулярно».
Що саме перекладати, Микола не обирає. Видавництва самі це вирішують. Права на переклад купують централізовано, через велике посередницьке агентство Tuttle-Mori Agency. Підхід до вибору манґи для перекладу в Наша ідея і МАЛЬОПУС трохи різний. Перше видавництво орієнтується скоріше на популярність і мейнстрім, друге більше тяжіє до художності, видає також артбуки і має сильну команду ілюстраторів.
Микола зробив собі анкету на сайті LITCENTR Book Translators Base, по ній його нещодавно знайшли ще кілька видавництв. Минулого року він закінчив переклад з японської першої повноформатної художньої книги, а нещодавно, вже для іншого видавництва, ще однієї, тож сподіваємося на майбутні публікації.
Складнощі перекладу
Багато хто думає, ніби книги перекладати важче, ніж манґу. «Як на мене, – зауважує Микола, – з книгою працювати набагато спокійніше, там нема недомовок. Тексту багато, але він логічний, закінчений. В манзі тексту менше, проте завжди є неочевидний сенс. Велику роль грає зображення, саме по ньому часто треба здогадуватися, що відбувається. Є такі манґи, де мало тексту і він дуже простий. Там можна том перекласти менше ніж за два тижні. Але бувають дуже трудомісткі серії, я зараз перекладаю «Блакитний період» （ブルーピリオド）. Там про образотворче мистецтво, є багато термінів. Доводиться шукати і дивитися картини і художні техніки, про які йдеться, взнавати багато про них. Я спілкуюся зі знайомим художником, ми обговорюємо, чи правильно я розумію, що і як персонажі роблять. Все це займає сили і час, які, на жаль, не оцінюються з точки зору гонорару: його рахують просто за кількістю знаків українського перекладу».
Наразі Микола мав справу з перекладом 5 різних серій манґи. «Блакитний період» любить найбільше, хоча він і надскладний.
«Мені загалом більше подобаються побутові, повсякденні історії, – ділиться Микола, – вони спокійні, комфортні. Той самий «Блакитний період», і ще «Ця порцелянова лялечка закохалася» （その着せ替え人形（ビスク・ドール）は恋をする）, що я теж зараз перекладаю, це захопливі історії про шкільне життя. А ось манґа «Місто, де немає лиш мене» （僕だけがいない街） зовсім інша. Це детектив з елементами фантастики. Точніше, фантастичний елемент там тільки один: головний герой може переміщатися в часі. Він намагається викрити в минулому серійного вбивцю».
Микола вважає, що не варто особливо відділяти явище манґи від звичайних книжок. Це та сама література, просто в іншому форматі, із синтезом тексту і зображення. Це характерно для японського мислення, адже воно сформувалося під впливом ієрогліфічної писемності, яка по суті теж видозмінені рисунки. І саме в цьому в перекладача виникають складнощі. «Наприклад, – ділиться Микола, – текст у манзі організований в такі бульбашки. Японське письмо дуже компактне. Сказати те саме українською набагато довше, і вмістити переклад виходить не завжди. В цьому допомагають верстальники, які можуть розширити бульбашки для тексту, та редактори, що вміють вправно скорочувати текст. Тобто, робота над перекладом манґи дуже колаборативна, і в цьому відрізняється від книги, де перекладач здає текст, і по суті це все».
Манґа, аніме і японська культура
Микола пояснює, що бувають і оригінальні аніме, або ж аніме, створені на основі лайт-новел (легких молодіжних романів), втім переважно це все-таки адаптація манґи. Зазвичай серіали-аніме точно наслідують оригінальну історію манґи, але зараз створюються також повнометражні аніме для показу в кінотеатрах, і навіть фільми за мотивами манґи. «В цьому випадку сюжет може варіюватися, але такі екранізації нічого не змінюють в самій манзі, а існують скоріше як мерч, просто щоб порадувати прихильників, – пояснює Микола. – Бувають випадки дуже цікавих інтерпретацій історії. Ми нещодавно дивилися фільм «Cells at Work!» （はたらく細胞）, тобто «Клітини за роботою», зроблений на основі досить популярної серії освітньої манґи, що в багатьох різних оповідках показує, як працюють клітини організму. У фільмі це адаптували як історію однієї людини, що дуже серйозно захворіла і потім вилікувалася. Але ми бачимо це все зсередини – як працюють клітини, як вони пошкоджуються, як організм сам собі допомагає, як можуть втрутитися лікарі. Вийшло цікаво, досить драматично, і в той самий час кумедно. Актори, що грають клітини та інших подібних персонажів, вдягнені в дуже смішні перуки і костюми».
Манґа загалом дуже відрізняється від західних історій. Японський спосіб розповіді інший. «І мені він ближчий до душі, – каже Микола. – Це стосується не лише манґи. Я читав багато японських книжок, і вони мені були цікавіші, ніж західні. Західна культура індивідуалістична. Східна культура більше суспільна. І навіть детективи, в Японії це часто коментар на суспільство. Це щось глибше, ніж банально розгадування вбивства. Автору більше цікаво, чому одна людина вбила іншу, чому так склалися обставини, чи можна було по-іншому вчинити. І взагалі, можливо, вбивця правильно зробив, і ми не можемо його засуджувати, але по закону він має понести покарання. Ця моральна дилема дуже помітна в японських творах».
Загалом ідея манґи характерна для Японії з давніх часів. Її зразки відомі ще з раннього середньовіччя. Одними з найперших прикладів вважаються тушові сувої 12 – 13 ст. – це карикатури на тогочасне суспільство з персонажами у вигляді людей та звірів, переважно зайців, жаб і мавп （鳥獣人物戯画）. В епоху Едо набули популярності гравюри укійо-е, там художники часто зображували людей у русі, сцени з легендарних битв, кумедні посиденьки привидів, посібники з танців, і багато чого ще. Тоді ж і виник термін «манґа», що можна приблизно перекласти як невимушені, або ж гротескні картинки. В епоху Мейджі кумедні історії в стилі манґи вже існували як окремий жанр.
«Після Другої світової війни на манґу досить сильно вплинула американська мультиплікація, – розповідає Микола. – Це сталося через Осаму Тедзука （手塚 治虫）, який надихався роботами Уолта Діснея і вважається батьком сучасної манґи. Саме Осаму Тедзука, до речі, першим став прорисовувати додатковими рисками рухи персонажів і підписувати словами звуки на кшталт «скрип», «бам», «бовк», як це часто роблять і зараз. Отже, манґа, як мало не все в Японії, поєднує як традиційні, так і іноземні риси. Японці загалом дуже легко все запозичують з інших культур, але настільки змінюють, що в результаті перетворюють на своє, оригінальне і неповторне».
Робота в Багатомовному центрі
Один раз на тиждень Микола працює в Багатомовному центрі FACIL （多言語センターFACIL） в місті Кобе – це заклад допомоги іноземцям з префектури Хьоґо. Раніше цей центр надавав допомогу сім’ї Миколи: коли подружжя приїхало в Хімеджі, їм одразу привезли велосипеди. «Не нові, але на них можна було їздити, це попервах дуже допомагало, – розповідає Микола. – Також вони нам привезли ящик хімічних грілок кайро. Вже починався грудень, наша квартирка продувалася наскрізь, кондиціонер не справлявся. Ми обклеювалися цими кайро, закутувалися в пледи і так зимували. Плитка була стара і дуже довго нагрівалася, здебільшого доводилося купувати бенто. Вже коли ми переїхали, стали готувати самі, призвичаїлися їсти японське: готуємо удон, собу, рамен, дуже полюбили каре».
І ось одного разу Миколі зателефонували з цього центру, і сказали, що є вільне місце. Задача Миколи – вести комунікацію з українцями. Люди приходять в центр з різними проблемами. Когось треба зводити в лікарню, когось в банк чи в мерію, комусь необхідно вирішити якісь комунальні чи побутові питання. «Ми можемо проконсультувати, порадити, куди звернутися, надати перекладача, зателефонувати кудись, розпитати, – пояснює Микола. – Я часто сам ходжу з людьми допомагати з перекладом». Інша сфера діяльності центру – організація культурних заходів для підтримки громади українців. Зокрема, роблять одноденні автобусні тури для евакуйованих, де вони мають нагоду поговорити, обмінятися інформацією. Зазвичай Микола теж їздить з ними. Нещодавно були поїздки до фермерського парку в Мінамі Аваджі, на гору Рокко в Кобе, у Квітковий центр міста Касай （兵庫県立フラワーセンター）.
Знайомства і плани
Микола з дружиною вже і приятелів серед місцевих мешканців завели. Знайомляться здебільшого в спортзалі, адже Хімеджі місто невелике, на іноземців всі одразу звертають увагу, питають звідки, і що, і як. Слово до слова, ось і потоваришували. Одна така знайома пенсійного віку на волонтерських засадах проводить в районному ком’юніті-центрі уроки японської для іноземців. Микола з дружиною приходять туди поспілкуватися.
А ще Микола заприязнився зі своїм перукарем. «Це дуже цікавий персонаж, любитель старовинної японської музики, пісень в стилі енка, – сміється він. – Ми одного разу з ним так розговорилися, і що називається, порозумілися на спільних захопленнях. Він віддав мені багато старих випусків манґи – я пачками кілька тижнів додому носив».
З іншими знайомим подружжя іноді виїжджає машиною дивитися місцеві цікавинки. Нещодавно відвідали гірський храм Енґьоджі （書写山圓教寺）, де знімали фільм «Останній самурай» з Томом Крузом. Їздили також в сусіднє місто Тацуно, на завод з виготовлення соєвого соусу.
Дружина Миколи, яка раніше працювала лише з англійською мовою, теж поступово стала перекладати манґу з японської. «Відпочивати особливо не доводиться, – зітхає Микола, – але якісь розради все ж є. Подорожуємо, хоч і нечасто, а вже були в Токіо, Кіото, Осаці, Нарі. Місто Хімеджі теж добре вивчили – в замку квітне надзвичайно гарна сакура, поряд розташований прекрасний сад Коко-ен （好古園）. Жінка ще любить конструктори, пазли, вона просто майстер знаходити різні такі цікавинки. Але тут я не можу скласти їй компанію. Працювати з такими дрібними деталями зір не дозволяє».
На жаль, українських заробітків на життя в Японії не вистачає. Гонорари в Україні невеликі, та ще й, на відміну від автора, перекладачу зазвичай не пропонують роялті (відсоток з продажи тиражу), а заключають договір про довічну передачу майнових прав з одномоментною оплатою. «Нам постійно доводиться кілька робіт одночасно робити, – ділиться Микола. – Бо, розумієте, ніхто не гарантує, що вчасно отримаєш нове замовлення. Треба наперед шукати. А терміни ми теж не можемо розтягувати дуже сильно. Тому часто працюємо без вихідних, це, насправді, досить важко. Останнім часом я вже думаю, що в такому темпі довго не витягну. Мені тут пропонували постійну роботу по старій спеціальності – на хімічному заводі. Я серйозно думав над цим. Але це означало би покінчити з перекладами, адже одночасно працювати на повний робочий день і перекладати неможливо. В мене зараз вже є багато підписаних в Україні контрактів на переклад. Деякі серії манґи, що я перекладаю, продовжують виходити. Я не можу просто взяти і все це покинути. Тож доведеться шукати в Японії щось непостійне, якісь приробітки. Зараз ми намагаємося знайти нове житло, бо хочемо довше залишатися в Японії. Раніше планували, як тільки ситуація в Україні налагодиться, поїдемо назад. Але вже бачимо, коли війна закінчиться, все одно буде багато проблем. Ми вже отримали візи на 5 років, тож з цим все добре. Питання тільки в тому, що треба знайти тут підходящу роботу».
Наразі Микола дивиться в майбутнє оптимістично. Він займається улюбленою справою і активно розширює свою професійну компетентність. Результати його творчої роботи приносять задоволення багатьом людям, просувають японську культуру в Україні і йдуть на користь обом країнам. Проблема невідповідності рівня української зарплатні японським витратам на життя насправді стосується багатьох евакуйованих, що продовжують віддалено працювати в Україні. Не сумніваємося, що Микола з дружиною знайдуть оптимальний і збалансований шлях її вирішення, в тому і пов’язаний з поширенням української культури в Японії, як вони самі мріють.
Галина Шевцова
Історик архітектури, науковець, журналіст, фотограф, майстер художньої кераміки.
Народилася в Києві. Закінчила Національну академію мистецтва і архітектури, захистила кандидатську і докторську дисертації. Працювала в інформаційних агентствах групи BURDA, журналах A+C, ACC, Ландшафт і дизайн та ін. Стажувалася і здійснювала наукові та творчі проекти в японських університетах Кінкі, Кіото та Токіо.
Є автором більш ніж 200 публіцистичних і наукових статей, близько 10 науково-популярних монографій та фото-путівників по Україні і Японії, зокрема «Грані світу. Україна-Японія: дерев‘яна архітектура» （「多様な世界．ウクライナ・日本：木造建築」）. Вона також є автором літературних щоденників «Японія – в краю маяків і храмів», перекладачем сучасних японських поезій, книжковим ілюстратором, поетом хайку: в Осаці у 2023 році вийшла збірка воєнних хайку Малинове сонце （「紅色の太陽、ドニエプル出版」）.
В квітні у токійському видавництві X-Knowledge виходить друком її книга «Українська дерев’яна церква» （「未来に残したいウクライナの木造教会」、X-Knowledge出版、 https://shorturl.at/JjDSr）
Метою участі в проекті є бажання донести до японців відчуття вдячності українських біженців за теплий прийом і допомогу в цій прекрасній країні, а також те, що українці є надзвичайно талановитими, працьовитими і цікавими людьми, які можуть багато зробити для Японії. До українців в Японії є бажання донести думку, що ми можемо відчувати цю країну другою Батьківщиною.
