自立への道

ウリヤナ・シャドコさんは、日本語をまったく知らない状態で日本へ避難しました。日本財団による日本語学習プログラムの支援と、毎日の地道な努力のおかげで、1年という短期間でかなりのレベルまで日本語を習得することができました。そのおかげで日本での生活を安心して過ごせるようになっただけでなく、筑波大学大学院に進学して学ぶ道も開け、今では自分のキャリアを日本で築いていきたいと考えるようになったそうです。

思いがけない日本との縁

ウリヤナ・シャドコさんは、偶然のきっかけで日本に来ました。戦争前はまったく予定していなかったので、日本語を勉強しておらず、かつて少しアニメやマンガに興味を持ったことがある程度でした。それも、どちらかというとティーンエージャーの流行に乗っていたという感覚だったそうです。

高校卒業後、ウリヤナさんはさまざまな分野に挑戦しました。子どもの頃から絵を描くのが好きで、将来は建築家になりたいと夢見ていました。でも、建築学部に入学してみると、材料力学や建築構造などの工学系の科目がとても多く、ウリヤナさんにはかなり厳しく感じられました。3年生になる頃には、「建築を一生の仕事にしたいのではないのかもしれない」とはっきり気付くようになったそうです。そんな経緯もあって、2019年に学部を卒業した時、同じ大学の修士課程へは進学せず、海外で別の専攻を学び直そうと考えました。

ウリヤナさんは高校の頃からアジアの文化、特に韓国が好きでした。大学時代には独学で韓国語を学び、それなりにコミュニケーションが取れるくらいのレベルに達したそうです。実際に2度韓国を訪れ、「ここに移り住もう」と決意しました。問題は大学院で何を専攻するかという点でしたが、最終的には子どもの頃から好きだった英語をしっかり学びたいと思ったそうです。英語の歌を好んで聴き、アメリカに友人もいるということも後押しになりました。高校時代に英語の先生に恵まれ、その先生が興味を伸ばしてくれたのも大きかったそうです。とはいえ、どの大学院を選ぶか悩んでいるうちにあっという間に3年ほどが経過してしまいました。そのあいだ、ウリヤナさんはオンラインで広告やデザイン関連の仕事をしながら、英語で海外パートナーと交渉や文書のやりとりを行い、同時に韓国の大学院受験に向けた書類を整えていました。しかし、そんな折に戦争が始まってしまったのです。

当時、ウリヤナさんは両親と高校生の妹さんと一緒にキーウにいました。韓国の大学院に出願するための手続きはほとんど終わっていて、あとは学士の卒業証書にアポスティーユを付けるだけでした。ところが、全面侵攻が始まると全ての公的機関が閉鎖され、その最後の「認証」がどうしても取れなくなりました。こうして韓国行きの話は断念せざるを得なくなってしまったのです。

また、ウリヤナさんには姉もいて、いちばん上のお姉さんは何年も前からイスラエルで暮らしています。戦争が始まるとすぐに「危険なうちはうちに来ればいい」と誘ってくれたのですが、両親は断固として動こうとせず、結局、3月にウリヤナさんとまだ高校生だった妹さんだけがイスラエルへ行くことになりました。「韓国に行けなくなってしまって、本当にどうしたらいいのか分からなくなりました。完全に途方に暮れたんです」と当時を振り返ります。「イスラエルにいて4月の終わりごろだったと思いますが、代母（ゴッドマザー）のご主人が『日本の大学がウクライナ人学生向けの支援プログラムを始めたらしい』という記事を送ってくれたんです。最初は“こんなに何もかも違う国に行くなんて”と気が引けました。私は何の準備もしていなかったですし。でも両親は『やってみたら？』と背中を押してくれました。どんな挑戦でも応援してくれるんです。それでもやっぱり怖かったのですが、最終的に“試してみないと分からない”と思い切ってチャレンジすることにしました」

こうして日本側が提示していたウクライナ人受け入れ可能な大学リストを見て、東京に比較的近かった筑波大学を選ぶことにしました。大学にメールを送ると、「専攻に合う指導教授を探してオンライン面接を受け、教授がOKを出せば受け入れる」という返事がありました。「大学のサイトでEnglish Language and Literatureの先生方のリストを見つけたのですが、名前だけで写真がなくて、男性か女性かさえ分からなかったんです。でもリストの最初の方に出てきた方に“教授”と書かれてあって、『教授なら何かと心強いかも』と思ってその人にメールしてみました。自分の専攻はまったく違う分野ですが大丈夫ですか。など、簡単に自己紹介を入れてみたんです。すると、オンラインでお話ししましょうと連絡をもらえました。その面接に出てみると、実はご高齢の女性の教授で、とても感じがよく、英語も上手でした。他に女性の先生が2人いて、私が学部時代に取り組んだ設計プロジェクトを画面越しに見せるなどといろいろ話しました。建築関係のことなので、たぶん先生たちにとっては分かりづらかったと思いますが、興味を持って見てくれてうれしかったです。面接が終わってから、果たしてどう評価されたのか分かりませんでしたが、1週間後くらいに大学から『研究生として受け入れて、大学院進学の道も用意します』と連絡があったんです。とてもうれしかったですが、未知の世界へ飛び込む怖さも一気に押し寄せてきました」

その頃ウリヤナさんと妹さんはまだイスラエルにいましたが、ビザなしでの滞在は3カ月しか認められていませんでした。そこで6月になると、いったんキーウの両親の下に戻り、ウリヤナさんはそこでさらにおよそ半年を過ごすことになります。そのあいだに、少しでも日本語の基礎を身に付けようと、ひらがなやカタカナを覚え始め、せめて簡単な言葉だけでも習得しておきたいと努力していました。
そして日本の避難用ビザを取るために、母親と一緒にモルドバへ行くことを決めました。当時ポーランドの大使館は大混雑だった一方、モルドバでは手続きがスムーズに進んだのです。1カ月後にもう一度モルドバへ行って無事にビザを受け取り、再びキーウへ戻りました。
「夏に妹とイスラエルから戻ってきた頃は、まだ比較的攻撃も少なめでした。でも秋にはエネルギーインフラへの空爆が始まって、停電が起こることもありました。特に11月は本当に厳しかったですね。寒いし暗くなるのも早いし、家に帰っても電気もネットもない。気分が沈むことが多かったです。その上、もうすぐ日本へ行くということで、両親と妹を置いていくのが怖くてたまりませんでした。でも家族は“きっと大丈夫”と言ってくれて。そうやって少しずつ準備を進めて、12月の終わりごろにようやく日本行きのチケットを買いました」

初めての日本での暮らし

成田空港に到着するのは夜の予定だったため、大学側と事前に「空港で出迎えてもらい、ホテルへのチェックイン、そして翌日筑波大学までの行き方を案内してもらう」という段取りを決めていました。実際、到着ロビーには大学の人がプラカードを持って待っていてくれたのですが、なぜかウリヤナさんはそれに気付かず、空港内をかなり探し回る羽目になってしまいます。ようやく「大学にメールしてみよう」と思いつき連絡すると、「こちらもあなたを探していますよ」とすぐ返信が。夜9時を過ぎていたので返事が来ないかもしれないと不安だったそうですが、素早い対応に一安心したそうです。そしてようやくプラカードを見つけて合流したのですが、慌てた拍子に空港のテーブルにパスポートを置き忘れてしまいました。出口付近でそのことに気付き、急いで戻ると、すでに空港職員が預かってくれていて、事なきを得たそうです。

翌朝はバスで筑波大学へ移動し、特にトラブルもなく到着。大学は、同じくウクライナから来た学生たちと一緒に住める寮を用意してくれ、さらに大学院2年生の日本人女性を「チューター」として紹介してくれました。まずは生活の立ち上げをサポートしてくれる存在です。その日のうちにウリヤナさんは指導教授にも対面し、オンライン面接の時以上に人柄の温かさを感じたといいます。
「とても明るくて優しい先生で、まるで親戚みたいに思えました。いつも穏やかにほほ笑みかけてくれて、困ったことはないかと何度も気にかけて下さったんです。周りのみなさんもとても親切で、日本という国は本当に素敵だと感動しました。例えば、筑波大学へ向かうバスで運転手さんが白い手袋をしていて、その上品で丁寧なしぐさにくぎ付けになってしまいました。それから、歩道にある黄色いでこぼこのブロックにも驚きましたね。最初は何だろう、踏んで歩いていいのかな？と思っていたけれど、視覚障害のある人を誘導するものだと知って感動しました。私の親友にも視覚障害の弟さんがいるので、より身近に感じます。筑波大学には視覚障害の学生や車いすを使う学生も多いけれど、不自由なく学べるよう、全て整備されているんです。それにも感激しましたし、コンビニの便利さや清潔さにも目を見張りましたね」

つくばは小さな街なので、ウリヤナさんは思ったより早く慣れました。しかし2月に寮の友達に連れられて初めて東京へ行った時は、その規模や雰囲気に圧倒されたそうです。巨大なビル群、果てしなく続く夜景、渋谷のスクランブル交差点の人波、黒いスーツ姿のビジネスパーソンたち…。
「まるでSF映画の世界か、全然違う惑星に来ちゃったみたいでした。もうこのまま戻れなくなるんじゃないかと思うくらい、不思議な場所に感じました」とウリヤナさんは振り返ります。

語学学校での学び

日本で自信を持って生活し、いずれは大学院にも進学したいと考えるなら、まず日本語をしっかり学ばなければならない――。そう思ったウリヤナさんは、日本に着いてすぐ、大学が開講している外国人留学生向けの日本語クラスを受講し始めました。しかし、それだけでは全然足りないと感じたそうです。もともと韓国語を独学していたため、文法面での共通点には少し助けられましたが、文字の仕組みはまったく違います。韓国語は文字の形こそ独特でも、1文字ずつ対応するアルファベット的な要素があります。けれども、日本語は膨大な数の漢字が存在し、そこが最大のハードルだったのです。

そんな時、日本財団が運営する日本語学習プログラムを利用できるという話を耳にしました。「まさに自分のためのプログラムだと思いました」とウリヤナさん。「念のため指導教授に相談したところ、“今年度は大学院入試には間に合わないだろうし、研究生は必修授業も少ないからいいんじゃない？”と言ってくれて。私もぜひ参加したいと思い、応募しました」

ただし、このプログラムで通える語学学校は決まっていて、つくばには対象校がなかったそうです。そこで最終的にウリヤナさんが選んだのは、秋葉原近くにある「ARC東京日本語学校」。つくば駅から秋葉原へは電車で1本ですが、それでも通学には片道1時間以上かかり、週5日通わなければなりません。しかも交通費はプログラムで支援されないため、出費が大きかったといいます。「でもせっかく得られた貴重なチャンスなので、なんとしても生かそうと思いました。交通費はかなりかさみましたが、必要経費と割り切って、少しでも勉強する時間を確保しました。両親も少し援助してくれたおかげでなんとか続けられたんです。それから、私は午後1時から夕方5時までのクラスだったので、早起きしなくていいのも助かりました」

語学学校では、毎日4コマの授業が決まった流れで進められます。1コマ目が漢字、2コマ目が文法、3コマ目が読解、4コマ目が会話練習、という形で、さらに宿題も毎日のように出ました。 「授業が終わると、寮の近くにあるミスタードーナツやスターバックスコーヒーに立ち寄って、2時間ほど勉強していました。単語や漢字の暗記も必須ですし、週に1～2回実施されるテストに向けてしっかり準備をしておかないと、いい成績をキープできませんでしたから。特に漢字の習得は本当に苦労しました。毎日4～5個ずつ新しい漢字を覚えることになっていて、週にすると20～25個くらいになります。それに加えて会話練習や、先生だけでなくクラス同士の対話やディベート、プレゼンテーションなど、実践的な活動もすごく多かったです。他のクラスとの交流イベントやグループプロジェクトもあって、世界中から集まったクラスメートとの仲がすぐに深まりました。今でも連絡を取っていて、つい最近もクラスメートが2年目の卒業式に呼んでくれたんですよ」

こうしてウリヤナさんは1年間語学学校に通い、N3レベルまで到達しました。本来ならN2を目指す2年目のコースもあったのですが、修士課程への合格が決まり、そちらに専念する必要が出たため、途中で通えなくなってしまったのです。今は大学が開講する日本語の講義にもできるだけ出ようとしているものの、単位にはならないため、本業である必修科目を優先せざるを得ません。「やっぱり日本語は毎日コツコツ勉強しないと駄目ですね。今は週2～3回しか授業に出られないので、どうしても時間が足りないんです。だから夜は独学でN3の内容を復習しています。その上で、ゆくゆくはN2にも挑戦したいと思っています。語学学校の修了証は持っていても、やはり就職活動などで求められるのはJLPTの資格ですから。日常会話ならもう困らなくなりましたが、書くのと、特に読むのがまだまだ大変です。読解力を鍛えるには時間がかかりますね。前よりは慣れてきましたが、まだまだ課題は多いです」

修士課程

2023年の夏、ウリヤナさんは指導教授の勧めで早めに修士課程の入試を受けました。筑波大学には早期受験制度があり、合格しても実際の履修は冬受験の合格者と同じ翌年4月からスタートする仕組みです。試験科目は1つだけですが、日本語の文章を読んで質問に答えるパートと、英語でエッセイを書くパートの2段階構成になっており、さらに面接試験もありました。
「当時、まだ語学学校に通い始めて間もなくて、日本語の文章をどう読み進めればいいのかまったく分からず、不安でした。でも何とか意味を推測しながら答えて、エッセイの方はとにかく全力で書き上げました。たぶん、それが大きかったんだと思います」とウリヤナさんは振り返ります。

こうしてウリヤナさんは正規の手続きで修士課程に合格し、自費で学費を払っています。ただし低所得者向けの学費減免制度を利用できるため、書類を提出して審査を受けた結果、1学期目は学費が半額、2学期目は3分の2の金額で済みました。それでも支出は決して小さくなく、さらに住居費も必要になります。
「修士課程に進んでからは、もうウクライナ人学生用の寮に無料で住むことはできなくなりました。新しい寮に入るか、自分で住まいを探すかを選ばなくちゃいけなくて。キャンパス近くのアパートは寮と同じくらいの家賃だったので、思い切ってアパートに移ったんです。でも、実際に暮らし始めると、冬場にエアコンの暖房で光熱費がかなりかさみました。以前の寮ではわずかな固定額しか払っていなかったのですが、実は大学が残りを負担してくれていたみたいで…。食事の方はそこまで困りませんでした。日本の料理は自分にすごく合っています。辛過ぎることもないし、とてもおいしいんです。中でもトンカツが大好物ですけれど、あれはたまのご褒美ですね。普段は自炊でカレーやスープを作っています」

ウリヤナさんは修士課程に進んで1年が経ち、あと1年残っています。修士課程では2年間で最低30単位を取得しなければならず、ウリヤナさんはその多くを1年目に取り終える計画を立てました。
「だから今年はものすごく忙しかったです。1週間に8～12コマくらい授業があって、それぞれの発表や予習もしなきゃいけません。ウクライナの大学と違って、こちらの大学院の授業は講義形式ではなく、演習形式が中心です。与えられた論文を読んでプレゼンをしたり、研究の良い点はどこか、どう改善できるかをディスカッションしたりします。私たちのグループは全部で10人いて、留学生は私を含めて2人だけ。さらに、前の学期から教授に頼まれて、1年生向けの授業を2クラス手伝っています。これはアルバイト代が出るのですが、実質的には授業担当のような感じで、教科書を使って課題を出したり、提出物をチェックしたり、英語でのプレゼンテーション方法をアドバイスしたりしています。次の学期も続ける予定で、私の研究活動にとってもプラスになるので、本当にありがたいですね」

ウリヤナさんの研究テーマはとてもユニークです。もともと建築を専攻していた経験を生かして、視覚的なイメージを使った外国語教育の方法を考案しようとしているのです。アート畑の人なら思い付きそうなアイデアにも見えますが、ウリヤナさんの学部ではまだ誰も取り組んでいなかったそうです。東京外国語大学でプレゼンを行った際も、こうしたアプローチは初めてだったようで、斬新だと好評を得ました。今は1年生の学生たちを対象に、視覚的な手法を取り入れた英語の指導法を実際に試しているところだそうです。

「今年は、いろいろな課題を出してみました」とウリヤナさんは語ります。「例えば、英語で絵を描写する、与えられた写真をもとに物語を考える、自分で撮った写真を使ってプレゼンをする、などです。最後にはグループごとにプレゼンテーションをし、その時も写真やイラストを積極的に使ってもらいました。学期末にアンケート用紙を配って、どの課題が楽しかったか、どれがいちばん英語力向上に役立ったと思うかなどを聞いてみたんです。私のやり方に対する学生たちの主観的評価を知りたかったので。次の学期は新たに1年生のクラスが二つできるので、一方のクラスには絵を活用した課題を、もう一方には写真を使った課題を試してみようと思っています。それから両クラスに対して学習成果を測るテストを行い、客観的にどんなビジュアルが語学習得により効果的なのかを調べてみたいんです。これが本当に面白くて、やりがいを感じています」

将来への展望と夢

ウリヤナさんは、これからも日本で生活していきたいと考えています。「日本は生活水準が高いし、交通も便利で、人々もとても親切です。日本人とのコミュニケーションは難しいと聞くこともあるのですが、私はむしろ安心できるというか、一緒にいて落ち着く感じがします。ここでの暮らしに嫌な思い出はまったくなく、いいことだらけなんです。自然も美しいし、文化や建築も魅力的ですよね」

修士課程を修了した後は、英語を教える仕事か、企業への就職を考えているそうです。「実は最近、つくば市にあるとても評判のいい学校から声がかかったのですが、フルタイムで働くのが難しくて断念しました。パートタイムのポジションは今年は募集していなかったみたいで。来年度は採用があるかもしれないので、教える仕事もいいなと思っています。ただ、海外とつながりのある企業にも興味があります。キーウにオフィスを出そうとしている会社もあるようですし、私の知識や経験を生かせるかもしれません。この1年はつくばでアルバイトを探しながら過ごして、その後東京へ移るのもいいかな、なんて考えています。あと、これは夢物語みたいな話ですが、いつか東京で生花店を開けたらいいなと思っていて。お花が大好きで絵を描く時もよくモチーフにするんです。お店のデザインもイメージできていて、“建築”の知識がこんな形で生きるのかもしれません」

ウリヤナさんが「日本人との会話が落ち着く」と言うのは決してお世辞ではありません。すでに大学のクラスメートや他の友人など、さまざまなローカルコミュニティーに知り合いが増えていて、誰かとおしゃべりをしたり散歩をしたり、一緒にコーヒーを飲んだりする機会に恵まれているそうです。もちろん、ウクライナ人や他の国の留学生仲間もいて、語学学校時代の友人とも今でも連絡を取り合っているといいます。

「残念なのは、なかなか旅行に行けないことですね」とウリヤナさんは笑います。「時間もお金も余裕がないので、大阪や京都、奈良にはまだ行けていません。先日、誕生日に友達と北海道へ行ったのですが、雪を見たらホッとして、故郷にいるような安心感がありました。やっぱり両親や姉妹に会いたいです。妹は今年、キーウの大学に進学しました。両親いわく“学士はウクライナで、修士は海外でもいいんじゃない？”とのことで、妹も日本に興味を持ち始めたみたいですね」

まもなく筑波大学によるウクライナ人学生向けの受け入れ支援プログラムは終了します（※取材当時。プログラムは2025年3月末に終了）。しかしこのプログラムで来日した人の大半は次の学習ステップに進まず、帰国したり他の道を歩んだりしているのだそうです。修士課程に進学したケースはウリヤナさんのようにごくわずか。「やっぱり日本語がポイントだったと思います」とウリヤナさんは振り返ります。「日本財団が運営する語学学校で勉強できたのは、本当にありがたかったです。大変な1年でしたけれど、そのおかげで今の道が開けたのだと思っています。日本には日本語を使わなくても外国人同士のコミュニティーだけで暮らす方法もあるでしょうけど、それだともったいないというか、あまり得られるものがない気がします。せっかく日本に住むなら、日本社会に飛び込んで日本人とコミュニケーションを取り、友達をつくるべきだと私は思います。それができるチャンスをいただけたのは本当に感謝しかないですね」

今のウリヤナさんは、日本での生活にすっかり慣れて将来に対する不安もほとんどありません。彼女ならきっと、この国で自分の道を切り開いていけることでしょう。日本財団の日本語学習支援を、とても計画的に、そして真面目に活用したことで、学業・仕事・自己成長のさまざまな可能性が開けました。これから具体的にどんな道を選んでいくのかは、時間が経てばおのずと分かるはずですが、少なくともウリヤナさんが思い描く未来は、きっと自分らしい形で実現していくに違いありません。

ガリーナ・シェフツォバ

建築史家、研究者、ジャーナリスト、写真家、アートセラミック作家。

キーウの出身で、ウクライナ国立芸術建築アカデミーを卒業し、博士号と博士後期課程を修了。Burdaグループの情報機関や雑誌『A+C』『ACC』『ランドスケープ＆デザイン』などで活動し、日本の近畿大学・京都大学・東京大学において研修や学術・創作プロジェクトを行う。

これまでに200本以上のパブリシティ・学術論文、約10冊の学術的かつ一般向けのモノグラフやウクライナと日本を紹介する写真ガイドを発表。代表作の一つに『多様な世界 ウクライナ・日本 木造建築』（2006、Гранi-Т出版）。また、文学的な日記『Япония. В краю маяков и храмов』（日本語訳：『日本―灯台と神社の国で』）の著者であり、現代日本詩の翻訳者、書籍イラストレーター、さらに俳句詩人としても活動。2023年には大阪で戦時下俳句集『紅色の陽 キーウ俳句クラブ・ウクライナ戦争中の俳句』（ドニエプル出版）をが刊行。

今年4月、『未来に残したいウクライナの木造教会』（エクスナレッジ出版）を出版。

本プロジェクトに参加する目的は、この素晴らしい国で温かく受け入れて支援して下さっている日本の皆さまへのウクライナ避難民の感謝の気持ちを伝えること、そしてウクライナ人は非常に才能にあふれ、勤勉で興味深い人々であり、日本に貢献できる多くの可能性を持っていると知っていただくことです。また日本にいるウクライナ人の皆さまには、「私たちはこの国を第二の故郷として感じることができる」という思いを届けたいと考えています。

Японська мова: шлях до самостійності

Уляна Щадко евакуювалася в Японію без знання мови. За підтримки програми вивчення японської від Фонду The Nippon Foundation, та завдяки наполегливій щоденній праці, Уляна за рік опанувала мову до вельми високого рівня. Це дозволило їй не тільки комфортно почувати себе в країні, але й вступити до магістратури університету Цукуба, успішно вчитися і планувати пов’язати своє майбутнє з Японією.

Неочікувана Японія

Уляна Щадко（シャドコ・ウリアナ）потрапила в Японію завдяки випадку. До війни вона цього зовсім не планувала, японською мовою не займалася, і хоча колись трохи цікавилося аніме та манґою, це була скоріше данина підлітковій моді.

Після школи Уляна пробувала себе в різних сферах. З дитинства вона любила малювати і мріяла стати архітектором. Але після вступу на архітектурний факультет виявилося, що там дуже багато інженерних дисциплін, наприклад опір матеріалів чи будівельні конструкції. Ці предмети давалися Уляні важко, і до третього курсу вона вже остаточно зрозуміла, що архітектура – не зовсім те, чим їй би хотілося займатися все життя. Тому, коли у 2019 році Уляна закінчила бакалаврат, до магістратури в свій ЗВО вирішила не вступати. Планувала поїхати довчитися закордон, на іншу спеціальність.

Ще зі школи Уляна цікавилася культурою азійських країн, особливо подобалася Корея. В університеті вона навіть почала самостійно вчити корейську мову, і досягла в цьому значного прогресу: так чи інакше, могла вже не розгубитися серед корейців і відвідавши цю країну два рази, вирішила перебиратися саме туди. Іншим питанням було обрати спеціальність магістратури. Врешті дівчина зрозуміла, що хотіла б займатися англійською мовою, бо любила її з дитинства, слухала англомовні пісні та мала друзів в Америці. У старшій школі Уляні пощастило з вчителькою англійської, яка цю зацікавленість підтримала і розвинула. Тим не менше, за роздумами, куди вступати, пройшло майже три роки. В цей час Уляна працювала онлайн в рекламних та дизайнерських кампаніях, і там її діяльність вже була пов’язана з англійською: дівчина листувалася і вела перемовини з іноземними партнерами, а принагідно готувала документи для вступу в один з університетів Кореї. Але почалася війна.

Уляна з батьками і молодшою сестрою, ще старшокласницею, були на той час в Києві. Для вступу в корейську магістратуру практично все було вже оформлено, залишалося тільки засвідчити апостилем диплом бакалавра. З початком повномасштабного вторгнення всі державні установи закрилися. Уляна була в розпачі, адже цю останню, здавалося б суто формальну справу, завершити стало абсолютно неможливо, тож в Корею вона так і не потрапила.

Насправді Уляна має не одну, а двох сестер. Найстарша з дівчат вже багато років мешкає в Ізраїлі, тож вона одразу запросила родичів до себе, перечекати небезпеку. Батьки їхати категорично не хотіли, а двох молодших дочок у березні відправили в Ізраїль. «Після того, як в мене не склалося з Кореєю, я просто не знала, що робити, повністю розгубилася, – згадує Уляна. – Вже в Ізраїлі, десь в кінці квітня, чоловік хрещеної скинув мені статтю, що японські університети відкрили програми підтримки українських студентів. Я спочатку не наважувалася щось робити, це ж зовсім інша країна, я не готувалася. Але батьки підбадьорили. Вони завжди підтримують мене і всі мої авантюри. Я все одно довго думала, було страшно, але, вирішила, треба, спробувати».

Із наданого списку японських ЗВО, що приймали українських студентів, Уляна обрала університет Цукуба（筑波大学）, він був найближче до Токіо. Вона написала туди, і отримала відповідь, що треба знайти професора по своїй спеціальності і пройти з ним онлайн-інтерв’ю, якщо професор погодиться, то візьмуть. «Я зайшла на сайт університету і знайшла список викладачів по спеціальності English Language and Literature, – ділиться Уляна, – але там були тільки імена, без фото, я навіть не могла здогадатися, хто з них чоловік, а хто жінка. Проте одразу звернула увагу на одне з перших імен у списку, бо під ним було зазначено: професор. Я вирішила, краще подамся до професора, і написала імейл, розповіла трохи про себе, що в мене була абсолютно інша спеціальність, і отримала запрошення поговорити онлайн. На інтерв’ю виявилося – це професорка, тобто жінка: дуже приємна і з гарною англійською. З нею були дві інші викладачки. Вони говорили зі мною на різні теми, здебільшого розпитували про навчання, я навіть показала через екран свою бакалаврську дипломну роботу. Це був архітектурний проект, який, думаю, мало що дав їм зрозуміти, тим не менше, вони з цікавістю подивилися. Після зустрічі я не знала, чи сподобалася. Десь за два місяці університет написав, що мене беруть як студента-дослідника, і буде можливість вступу до магістратури. Я дуже зраділа, але одночасно і злякалася невідомого, що швидко насувалося».

В той час Уляна з молодшою сестрою ще були в Ізраїлі, але там можливо перебувати без візи лише 3 місяці, тож у червні дівчата повернулися у Київ, до батьків, де Уляна провела ще близько пів року. Вона потроху стала вчити хіраґану і катакану, намагалася освоїти хоча б найпростіші слова, аби не почуватися в Японії зовсім безпорадно. Отримувати японську евакуаційну візу вирішила в Молдові, куди їздила з мамою. В польському посольстві на той час були великі черги, а в Молдові все пройшло швидко і без проблем. Через місяць Уляна поїхала туди ще раз – забрала візу і знову повернулися до Києва. «Влітку, коли ми з сестрою приїхали з Ізраїлю, -– діліться дівчина, – ще було порівняно небагато обстрілів. Але восени стали бомбити енергетичну інфраструктуру і почалися блекаути. Листопад був надзвичайно важкий, стало холодно, рано сутеніло. Додому приходиш, а світла нема, інтернету теж, це дуже пригнічувало. На цьому фоні ще більше хвилював близький від’їзд, було страшно лишати в Києві батьків і сестру. Але вони сказали, все буде добре, справимося. І якось так, потрошку-потрошку, на кінець грудня ми купили квиток в Японію».

Перші враження

В аеропорт Наріта Уляна мала прилетіти ввечері. Було домовлено, що її зустрінуть від університету, поселять у готель і покажуть, як наступного дня добиратися до Цукуби. У залі прильотів дійсно чекала дівчина з плакатом, але Уляна якимось чином її не помітила і довго шукала по аеропорту, поки нарешті здогадалася написати імейл в університет. Боялася, ніхто не відповість, адже була вже дев’ята вечора, втім звідти миттєво повідомили, що зустрічаюча теж її розшукує. Коли Уляна нарешті побачила цю дівчину з плакатом, то від хвилювання забула на столику в аеропорту свій закордонний паспорт. Згадала про це лише біля виходу, тож довелося повертатися. На щастя, паспорт був уже у працівників аеропорту і його швидко повернули.

До Цукуби Уляна дісталася наступного ранку автобусом, вже без пригод. Її оселили в гуртожитку з іншими українськими студентами і виділили японську «т’юторку» – студентку другого курсу магістратури, яка мала допомагати на перших етапах. В той же день Уляна зустрілася зі своєю професоркою, яка в особистому спілкування виявилася ще більш приємною, ніж під час онлайн-інтерв’ю. «Дуже світла, добра людина, вона здалася мені родичкою, – розповідає Уляна. – Весь час лагідно усміхалася, перепитувала, чим треба допомогти. Взагалі, всі навкруги нас тоді підтримували. Японія надзвичайно приємно мене вразила. Ще дорогою в Цукубу я була зачарована білими рукавичками водія автобуса: не могла відвести очей від цих рук, їх спокійних, плавних, красивих рухів… Друге відкриття – жовті пухирчасті стрічки на тротуарах. Я спочатку не розуміла, для чого це, чи взагалі можна по ним ходити, а потім вже взнала – вони для незрячих. Ця проблема мені близька, в найкращої подруги брат такий. Взагалі відношення до людей з інвалідністю тут на висоті. В університеті Цукуба є багато незрячих студентів, а є такі, що пересуваються на візках. Всі без перешкод навчаються, бо тут усе для них пристосовано. А ще мене зачарували магазини-комбіні, наскільки це зручно, доступно і красиво».

Цукуба – невелике місто, тож Уляна доволі швидко там адаптувалася. Але коли у лютому подруги з гуртожитку вперше витягнули її до Токіо, ефект новизни приголомшив з новою силою: хмарочоси, безбережні вечірні вогні, знамените діагональне перехрестя на Шібуї, нескінченні потоки машин і офісних працівників в чорних костюмах… Дівчині здавалося, вона потрапила у фантастичний фільм, або взагалі в інший світ, де можна загубитися назавжди.

Мовна школа

Уляна розуміла, якщо вона хоче почуватися в Японії впевнено, тим більше вступати в магістратуру, то має знати мову. Одразу після приїзду стала відвідувати університетські курси японської для іноземних студентів. Але цього було явно недостатньо. Досвід вивчення корейської мови трохи допомагав, адже граматика там досить схожа, проте спосіб письма зовсім інший. Корейська писемність має літери, хоч і незвичні на вигляд, але їх небагато. А в японській мові величезна кількість ієрогліфів. Вони і стали для Уляни основною проблемою. Невдовзі прийшла інформація від Фонду The Nippon Foundation про можливість додаткової підтримки за програмою вивчення японської у мовних школах. «Я одразу вирішила податися, бо ця програма була ніби для мене зроблена, – згадує Уляна. – Спитала в своєї професорки дозволу, вона не заперечувала, бо вступити в магістратуру я цього року не встигала, а у студентів-дослідників не багато обов’язкового навантаження, тільки семінари з професором, все інше лише за бажанням».

Проблема одначе полягала в тому, що програма від Фонду The Nippon Foundation мала фіксований список доступних шкіл, і жодна з них не розташовувалася в Цукубі. Уляна врешті обрала «ARC Tokyo Japanese Language School»（ARC東京日本語学校）в Токіо, недалеко від Акіхабари, бо туди є прямий поїзд з Цукуби. Але навіть так дорога займала більше години, їздити доводилося п’ять днів на тиждень, а витрати на транспорт програмою підтримки не покривалися. «За дорогу платити сумарно було дуже дорого, – розповідає Уляна, – але я розуміла, що просто не маю вибору, оскільки отримала від Фонду таку щасливу можливість, вчити мову, то повинна нею скористатися, і треба зробити в це якийсь свій внесок теж. Я економила на всьому, але їздила і вчилася. Трохи батьки допомагали. Ще пощастило, я потрапила у другу групу, яка пізніше навчається: з першої години дня до п’ятої вечора, хоч не мала вставати надто рано».

Кожного дня в студентів мовної школи було по чотири уроки, заняття йшли за усталеною схемою. На першому уроці кожен день вчили ієрогліфи, далі була граматика, потім читання, наостанок практикували розмовну мову. І кожного дня багато задавали. «Я приїздила після занять і сідала десь біля гуртожитку в Mister Donut чи Starbucks, там мені було простіше зосередитися, і ще години дві вчилася, виконувала домашні завдання. Раз або два на тиждень ми писали тести, я дуже до них готувалася, бо хотіла мати гарні оцінки. Я не встигала так швидко запам’ятовувати ієрогліфи. У нас були книжки з ними, кожного дня вчили звідти по 4-5 штук, тобто в тиждень мали опанувати 20-25 нових ієрогліфів. Окрім того, було ще багато мовної практики, не тільки розмови з викладачами, але й робота між учнями: діалоги, дебати, презентації, іноді між різними класами робилися зустрічі, групові проекти. В процесі ми дуже здружилися. В школі були студенти з усього світу, ми і досі спілкуємося, вони нещодавно запрошували мене на випускний другого року навчання».

Уляна провчилася в мовній школі один рік – дійшла до рівня N3. Другий рік, де опановують рівень N2, продовжити не змогла, бо вступила в магістратуру, і на мовну школу не стало часу. Зараз вона намагається відвідувати університетські лекції з японської мови, але за них не дають навчальні кредити, тож основну увагу доводиться приділяти обов’язковим дисциплінам. «Мову треба вчити кожен день, – пояснює Уляна, – два-три рази на тиждень, як можу відвідувати заняття зараз, явно недостатньо. Тому вечорами продовжую займатися самостійно, поки повторюю рівень N3, надалі планую також N2, бо хоча з мовної школи і маю сертифікат, для резюме потрібен іспит JLPT. Я багато спілкуюся японською, тож говорю і розумію вже непогано, складніше писати, і особливо читати. Аби покращити свій рівень, читанню треба приділяти дуже багато уваги. Зараз вже трохи легше стало, але є ще багато над чим працювати».

Магістратура

Іспити в магістратуру Уляна, за рекомендацією професорки, здавала достроково, влітку 2023 року. В університеті є така можливість, втім вчитися студенти все одно починають з наступного квітня, разом із тими, хто поступав взимку. Іспит здавати треба всього один, він складається з двох етапів: япономовного тексту з відповідями на питання, та написання есе англійською. На додаток треба пройти інтерв’ю з викладачами. «На той час я ще недовго ходила в мовну школу, – згадує Уляна. – Тож не дуже розуміла, що з тим текстом робити… Але врешті щось змогла прочитати, про щось здогадалася, на питання якось відповіла. Головне, дуже старалася написати достойно англомовне есе. Думаю, саме воно мені і допомогло».

Уляна вступила до магістратури на загальних засадах і сама оплачує навчання. Правда, користується опцією знижки через низький рівень доходу. Для цього треба написати спеціальну заяву. Перший семестр їй дозволили оплачувати половину ціни навчання, за другий довелося платити дві третини загальної суми. Так чи інакше, витрати на навчання відчутні, а ще ж треба винаймати житло.

«Після вступу в магістратуру я більше не могла безкоштовно мешкати в гуртожитку для українських студентів, – розповідає Уляна, – мені запропонували інший гуртожиток, або треба було шукати свій куток. Квартира біля кампусу коштувала приблизно стільки ж, скільки й новий гуртожиток, тож я переїхала в квартиру. Але виявляється, комунальні послуги, особливо взимку, через опалення кондиціонером, теж дуже вартісні. В гуртожитку для евакуйованих ми платили за це зовсім невелику фіксовану суму. Я тоді не здогадувалася, що це була лише частина справжньої ціни, все інше доплачував університет… З харчуванням якось владналося простіше. Мені японська їжа дуже підходить, вона смачна і зовсім не гостра, як було в Кореї. Більш за все я люблю тонкацу, такі котлетки у фритюрі. Але їх лише зрідка собі дозволяю, зазвичай готую вдома карі або домашній супчик».

Наразі Уляна вже провчилася в магістратурі рік, і має вчитися ще один. За 2 роки магістрантам потрібно набрати мінімум 30 кредитів і більшість занять, необхідних для цього, дівчина вирішила взяти на першому році навчання. «Тому цього року в мене було дуже велике завантаження, мала на тиждень по 8-12 різних пар, а до них ще й готуватися треба, – розповідає Уляна. – На відміну від українських ЗВО, тут заняття в магістратурі не лекційні, а семінарського плану: презентації, обговорення. Можуть дати якусь наукову статтю, по ній треба зробити виступ, проаналізувати, що в цьому дослідженні позитивного, а що можна було б покращити, або зробити по-іншому. Нас 10 студентів в групі, з них тільки дві іноземки. Додатково, починаючи з минулого семестру моя професорка попросила допомагати з лекціями для двох груп студентів першого курсу. Це оплачується, як підробітка. Тобто, зараз я фактично викладаю студентам першого курсу: даю завдання з підручника, перевіряю, вислуховую презентації, показую, як правильно виступати англійською мовою. Наступний семестр так само буду цю роботу продовжувати, я радію такій можливості, бо це потрібно для моєї дослідницької роботи».

Дослідницька робота Уляни дуже цікава. Для обрання теми вона використала досвід своєї попередньої спеціальності – архітектури, і вирішила розробити методики викладання іноземної мови через візуальні зображення. Для людей мистецтва така ідея, здається, лежить на поверхні, проте виявилося, на факультеті Уляни досі ніхто нічим подібним не займався. Більш того, в Tokyo University of Foreign Studies（東京外国語大学）, де дівчина нещодавно презентувала свою роботу, такий підхід теж був у новинку. Візуальні методики викладання англійської мови Уляна як раз і тестує на студентах першого курсу.

«Цього року я давала їм різні типи завдань, – розповідає Уляна. – Наприклад, описати картину англійською мовою, або придумати історію по наданій фотографії, далі зробити доклад з використанням власних фото. Наостанок була групова презентація, куди вони також залучали фотографії і малюнки на різні теми. В кінці семестру я роздала їм бланки з питаннями, яке завдання сподобалося, що було найбільш дієвим для покращення рівня англійської. Тобто, я хотіла довідатися про їх суб’єктивну оцінку моєї методики. В наступному семестрі будуть вже дві нові групи першокурсників, тож одній групі я тепер хочу дати завдання по малюнках, а іншій по фото. Потім влаштую обом групам тести на оцінку ефективності засвоєння матеріалу, аби вже об’єктивно зрозуміти, який вид візуальної інформації працює на вивчення мови краще. Процес цього дослідження мене захопив, я отримую від нього велике задоволення».

Плани і мрії

Уляна рада, що волею долі опинилася в Японії, ця країна їй надзвичайно подобається, хочеться далі жити і працювати тут. «Я почала себе комфортно почувати, – ділиться вона. – Тут високі стандарти життя, надзвичайно гарний транспорт, дуже приємні люди. Я чула від багатьох про важкість спілкування з японцями, думаю, це в кожного по-своєму, особисто мені з ними дуже спокійно і надійно. Тобто, від життя в Японії в мене нема жодних негативних вражень, самий лише позитив. І природа японська теж прекрасна, і культура, і архітектура».

Після закінчення магістратури Уляна планує знайти постійну роботу: або викладати англійську мову у школі, або влаштуватися в компанію. «Мене нещодавно через університет запрошували працювати в дуже гарну школу в місті Цучіура（Tsuchiura）розповідає Уляна, – але я не змогла погодитися на повний робочий день через навчання, а на часткову зайнятість вони цього року не брали. Можливо, наступного року я до них і влаштуюся, мені подобається викладати. Але це як варіант, бо хочу ще пошукати роботу в компанії з іноземними зв’язками, є зараз і такі, що планують відкривати офіси в Києві, там мої знання і вміння стали б у нагоді. На цей рік я поки шукаю парт-тайм роботу в Цукубі, а потім думаю перебиратися в Токіо. І маю ще одну мрію, не знаю, чи це реально, але раптом колись зможу відкрити в Токіо квітковий магазин… Я дуже люблю квіти і часто їх малюю. Вже навіть дизайн для цього магазину придумала, бо ж навички архітектора так само зі мною».

Слова Уляни про приємне спілкування з японцями не порожні. В неї вже з’явилося багато місцевих знайомих, це і однокурсники, і інші приятелі, коло яких постійно розширюється, тож дівчині завжди є з ким поговорити, прогулятися, або посидіти за кавою. Є звісно в неї тут і українські, і іноземні друзі, багато таких лишилося з мовної школи. «В чому я, на жаль, відстаю, то це у подорожах, – сміється Уляна. – Для цього практично немає ані часу, ані ресурсів. Я навіть в Осаці, Кіото і Нарі іще не була. Нещодавно тільки на свій день народження виїхала з друзями на Хокайдо – так захотілося снігу… Побачила сніг, і прямо заспокоїлася, ніби родичів зустріла. Дуже скучила за домом, батьками, сестрами… Молодша цього року вступила у Києві в університет на економічний. Батьки кажуть, бакалаврат треба закінчити вдома, а в магістратуру вже і закордон можна, тож сестра теж тепер про Японію думає».

Програма підтримки евакуйованих українських студентів в університеті Цукуба незабаром закінчується. З тих, хто приїхав по цій програмі, мало хто вступив на подальше навчання. Уляна, одна з небагатьох, кому це вдалося. «В цьому чи не перше значення мали мої знання японської, – зауважує вона. – Я щаслива, що мала можливість навчатися в мовній школі, це сто відсотків варто було сил і часу, бо стало міцним фундаментом для подальшого розвитку. Багато хто вважає, що можна прожити в Японії і без мови, спілкуватися в тісному колі іноземців і особливо нікуди із зони комфорту не виходити. Але думаю, так мало чого можна досягти. Якщо живеш тут, треба вливатися в місцевий соціум, спілкуватися з японцями і знаходити друзів серед них. Для мене це принципово, і я дуже вдячна за таку можливість».

Наразі Уляна вже достатньо впевнено почуває себе в Японії і дивиться в майбутнє без остраху. Нема сумнівів, що вона зможе знайти себе в цій країні. Підтримка Фонду The Nippon Foundation щодо вивчення мови, якою Уляна дуже далекоглядно і сумлінно скористалася, відкрила їй різноманітні можливості для навчання, працевлаштування і самовдосконалення в Японії. Який саме шлях вона обере, покаже час, але вже зараз зрозуміло: її життя буде таким, як вона сама забажає.

Галина Шевцова

Історик архітектури, науковець, журналіст, фотограф, майстер художньої кераміки.

Народилася в Києві. Закінчила Національну академію мистецтва і архітектури, захистила кандидатську і докторську дисертації. Працювала в інформаційних агентствах групи BURDA, журналах A+C, ACC, Ландшафт і дизайн та ін. Стажувалася і здійснювала наукові та творчі проекти в японських університетах Кінкі, Кіото та Токіо.

Є автором більш ніж 200 публіцистичних і наукових статей, близько 10 науково-популярних монографій та фото-путівників по Україні і Японії, зокрема «Грані світу. Україна-Японія: дерев‘яна архітектура»（「多様な世界．ウクライナ・日本：木造建築」）. Вона також є автором літературних щоденників «Японія – в краю маяків і храмів», перекладачем сучасних японських поезій, книжковим ілюстратором, поетом хайку: в Осаці у 2023 році вийшла збірка воєнних хайку Малинове сонце（「紅色の太陽、ドニエプル出版」）.В квітні у токійському видавництві X-Knowledge виходить друком її книга «Українська дерев’яна церква»（「未来に残したいウクライナの木造教会」、X-Knowledge出版、https://shorturl.at/JjDSr）

Метою участі в проекті є бажання донести до японців відчуття вдячності українських біженців за теплий прийом і допомогу в цій прекрасній країні, а також те, що українці є надзвичайно талановитими, працьовитими і цікавими людьми, які можуть багато зробити для Японії. До українців в Японії є бажання донести думку, що ми можемо відчувати цю країну другою Батьківщиною.