伝統と現代：日本に魅了された建築史家

ミハイロ・パルホムチュークさんは、戦争が始まって以来、東京大学で日本の国民的伝統が日本の現代建築に与える影響について研究を進めている、若手のウクライナ人建築史家です。彼の人生は非常にユニークで、その考え方は、さまざまな世代や文化、民族の長い経験に基づく精神性と哲学に支えられています。

日本との出会い

古い建築への関心は子どもの頃からミハイロさんの内に湧いていました。しかし、両親は彼を音楽学校に通わせ、音楽学校を卒業してから美術学校に進ませました。美術学校では、しばしばさまざまな歴史ある都市へ見学に行ったため、建築への興味が一層深まり、ミハイロさんは建築学部への進学を決意しました。

「当時、実際の設計がコンピューター化され、多くの技術的な要素が求められる職業だということは、あまり理解していませんでした。僕はむしろ、建築を芸術として捉え、古代やその他のクラシックな様式に魅力を感じていたので、学びの中で自然と歴史に傾倒していったんです」と彼は振り返ります。

また、日本への興味も建築への関心と同時に育っていきました。幼少期、家にあった小さな本を読み、広島出身の佐々木禎子さんという、原爆から10年後に白血病で亡くなった少女の物語に深く感動しました。彼女は、病気を治したいという願いを込こめて千羽鶴を折っていたそうです。広島には彼女と原爆で亡くなったすべての子どもたちに捧げられた小さな記念碑があり、今でも世界中の子どもたちが折り鶴を持って訪れています。さらに、大学時代に両親から渡された、19世紀後半に正教を日本に伝えた聖ニコライに関する本も、彼にとって大きな刺激となりました。その後、歴史映画を多く観て、特に黒澤明監督の作品がお気に入りになりました。そして、最終的には日本語の勉強を始めるに至ったのです。

大学院では、彼は「モバイル建築」というテーマを選びました。これは、移動や柔軟な空間設計が可能な建築を指します。例えば、車輪付きの住まい、つまりトレーラーもその一種です。また、登山や探検、自然災害後の避難所として利用される、組み立て式・分解式の家屋もモバイル建築に含まれます。しかし、話はそれだけにとどまりません。第二次世界大戦後の日本では、建築が時の経過とともに変化する可能性があるという考え方が生まれました。この考えを提唱したのは建築家・黒川紀章（1934～2007）氏であり、彼は建物や都市全体が生き物のように成長・発展すべきだと主張していました。その考え方は、実際に東京の建築に多く取り入れられています。ミハイロさんは、この日本特有のアプローチに最も興味を持ち、2020年の夏に修士論文を完成させた後、すぐに博士課程に進み、指導教員の助言を受けながら、研究テーマを「伝統が日本の現代建築に与える影響について」に変更したのです。

「実は、僕にはもうひとつ大きな支えがあります」とミハイロさんは語ります。「それは正教会のキリスト教信仰です。僕は信仰深い家庭で育ち、父は故郷ジトーミルの病院付属の聖堂で助祭として務めています。兄弟姉妹は3人おり、僕は次男です。子どもの頃から家族みんなで礼拝に通い、教会の合唱隊で歌っていました。『信仰深い家庭で育ったなら、子どもも当然信仰を持つべきだ』という考えがありますが、実際のところ、僕は子どもの頃は音楽に興味があっただけで、信仰について深く考えてはいなかったのです。しかし、学生になってから信仰に触れるようになり、より意識的に教会に通うようになりました。人間が生きる上で精神的な要素が基本であるという理解は、僕の研究にも大いに役立っています。なぜなら、伝統というのは通常、精神性と密接に結びついており、主に教会建築を通じて受け継がれるからです」

実はミハイロさんは、戦争が始まる前から日本に行くつもりでした。博士課程修了後に、日本の大学で研究助成金に応募する計画でしたが、ロシアの全面侵攻により、予想より数年早く日本に渡ることになったのです。

2022年2月、ミハイロさんは兄と共にキーウにおり、2月24日の朝、故郷ジトーミルへ向かうことを決めました。しかし、通常の帰宅ルートは大渋滞のために使えず、2人は約20キロ歩いてストヤンカ村まで進み、そこでようやくヒッチハイクで車に乗ることができました。「恐ろしい出来事が起きていたのに、キーウの街には不思議なほど落ち着いた雰囲気が漂っていました。避難を決意した人々は慌てず、集中して静かに動いており、何か未知の出来事が始まったという共通認識があったんです。僕は、西へとゆっくり流れるような街の様子を見つめていました。僕たちはほとんど荷物を持たずに歩き、周りにも多くの人が一緒に歩いていました。途中、負傷者を運ぶ車に追いつかれた時、突然戦争を身近に感じました。以前、2014年にドンバスでの戦闘が始まった時、ジトーミルへ帰還する兵士の車列を見たことがありましたから。同じような感覚を覚えたのです。ストヤンカ近くで、ようやくバンを見つけ、そこからさらに別のヒッチハイクを続けました。そして、最後の区間では父が自分の車で迎えに来てくれました。戦争が始まる数日前、父は車を塗装のために出していたので、窓もドアも取り外された状態でしたが、どうにか自力で少し整備し、僕たちを迎えに来てくれたのです。2月の冷たい風が車内を容赦なく吹き抜けましたが、一緒にいることが何よりも安心感を与えてくれました。今では、戦争が始まってすぐに街を出たのは正しい判断だったと理解しています。数日後、ジトーミル方面への道路は完全に銃撃の的となり、キーウから逃れる人々にとって極めて危険な場所になってしまいました。当時、ジトーミルも激しい爆撃にさらされ、夜になると街のあちこちで爆発音が響き、家族や友人のことが非常に心配でした。毎晩、父と一緒に聖母のイコンを持って家の周りを回っていました。さらに、5月にジトーミル道路を通ってキーウへ戻る時、2月に兄と渡った橋が破壊されているのを見て胸が痛みました。今では、その橋の下に設置された仮設のポンツーンで川を渡るしかなくなっています。また、かつて兄と一緒に立ち寄った倉庫街でホットドッグを買った場所にもミサイルが直撃し、ねじ曲がった瓦礫の塊となってしまったのです。

まもなく、ミハイロさんは知り合いの教員から、東京大学が「ウクライナ侵攻を受けた『学生・研究者の特別受入れプログラム』」を開設し、ウクライナの若い研究者を受け入れていると聞きました。彼は書類を提出し、比較的早く加藤耕一教授の研究室への公式な招待を受けることができました。ウクライナを出国するための必要な手続きの整備には数カ月を要しましたが、最終的に2022年夏の終わりには無事に日本に渡ることができました。なお、今回の来日は彼にとって初めてではなく、以前2019年8月に1カ月ほど滞在した経験があります。その時、理想化していた日本が実際には非常に現実的で、伝説や神話ではなく、固定概念にとらわれない多彩な魅力を持つ国であることを実感しました。

しかし今回、ウクライナでの激動の出来事と、ヨーロッパを経由した困難で長い旅の末に、日本はミハイロさんにとってあまりにも平穏で、時には静止しているかのような印象を与えました。大学側が、昔ながらの静かな東京の文京区にある寮の小さな部屋を提供したことも、周囲の生活がゆっくりと流れているという印象をさらに強めました。「戦争とこの予期せぬ引っ越しに、本当に衝撃を受けました。まるで別の世界に迷い込んだようでした。これまで家にあったすべてのものが、ここでは事実上存在しないかのようでした。親族との連絡も取れていたのですが、どこか実感が薄く、荷物の入った鞄以外には何もなかったんです。僕は東京大学と日本財団の支援に心から感謝しています。そのおかげで、この状況に順応し、日本での生活になじむことができました」とミハイロさんは語ります。

大学での生活

「現在、僕の大学での役職は『研究生』と呼ばれています」とミハイロさんは説明します。「これは基本的に、修士課程や博士課程に進むための準備段階として与えられる、一時的であいまいなステータスです。ただ、僕の場合はウクライナの博士課程に在籍していた状態で、戦争を経て来日したという非常に特殊なケースにあたります。現在は、加藤教授の研究室で修士課程や博士課程の学生たちと共に研究に取り組んでいます。これまでに何度か自分の研究を発表し、興味深いと評価してもらえたことで、独立した研究者としてその成果を発展させる機会を得ています。」

実は、ウクライナと日本の科学的アプローチには大きな違いがあります。多くの人が、ウクライナの科学的方法はやや抽象的であるのに対し、日本のそれは非常に具体的であると言います。「僕もそれを実感しました」とミハイロさんは付け加えます。「日本人は何かを研究するとき、非常に細部にわたり徹底的に行いますが、その研究範囲はかなり狭いです。一方、ウクライナでは、広く一気にカバーしようとするため、具体性が不足しがちです。博士課程の教育体制も大きく異なります。ウクライナでは指導教官が個別に対応し、全体報告は半年に一度程度です。しかし日本では各研究室の博士課程の学生が指導教官の下、毎週集まって互いの研究を議論し、先輩が後輩を教え合うという共同体的な生活を送っています。

全体として、これは昔から伝わる日本の伝統芸術の学校のようなもので、1人の先生の下に、密接に結びついた弟子たちの集団が形成されるのと似ています」

もちろん、こうした活動のために、ミハイロさんは日本語の習得に非常に力を入れなければなりませんでした。2019年、キーウで日本語能力検定N3試験に無事合格し、2023年にはすでに日本にいる状態で、ウクライナ人の先生によるオンラインレッスンや、東京大学の講座の助けを借りながらN2レベルを証明し、現在はN1の準備に励んでいます。「まだ日本語がとても上手だとは言えません。自分にはまだたくさんの課題が残っていると感じています」とミハイロさんは述べています。「言語を本当に使いこなすというのは、覚えたフレーズをそのまま話すのではなく、その言語で考え始めることだと思います。僕にとって日本語の一番の難しさは、まるでいくつかの言語が混ざっているかのようなところです。書き言葉もあれば、話し言葉もあり、また標準的な敬語と非常に丁寧な敬語という区別もあります。授業では主に標準敬語の使い方を学びましたが、友達同士で使うにはそれが不自然で、かえって距離を感じさせてしまいます。僕は時々、学術文献を日本語で読むのですが、そこでは書き言葉が使われるため、日常でその表現を使うと、なんだか変な目で見られることもあります。つまり、シンプルな日本語で会話するためにも、かなりの経験が必要なのです。また、大学では階層的な人間関係という複雑な問題も加わります。例えば、後輩と先輩の間には非常に大きな差があり、先輩と対等に話すことは一般的には望ましくなく、常に敬意を込めて接する必要があります。そのため、僕はしばしば不自然な状況に陥ってしまい、自然に振る舞うことができず困ることもあります。ウクライナではそのようなことはあまりないので、結果として非常に興味深い経験になっています。

建築、書籍、そして道

東京大学では、ミハイロさんはウクライナで考え始めたテーマを引き続き研究しています。それは、古来の国民的伝統が日本の現代建築に与える影響についてです。「ウクライナにいた時から、日本の建築伝統が何であるかを完全には理解できていないと感じ、そこから研究を始めたんです」とミハイロさんは語ります。「僕の考えでは、建築における伝統というのは単独で学ぶことはできません。なぜなら、伝統というのは歴史、精神性、そして国民のメンタリティと深く結びついた複合的な概念だからです。ちなみに、『民族』という概念もとても興味深いのですが、これは単に民族的なものではなく、むしろ精神的な側面を持つものだと聞いています。例えば、中東では『民族』という言葉は、共通の理念によって団結した人々の集団として捉えられているそうです。そして、その理念は、共通の信仰、強い国家の利点、または民主主義の原則に基づいて、異なる民族の人々を結びつけることができるのです。たとえそれがすぐには明らかでなくても、そのような共通の理念は人々のメンタリティに大きな影響を与え、国民の精神文化を形成し、その結果、現代および未来を決定づける要素となるのです。そして、ウクライナの刺繍や歌、日本の浮世絵、料理、または伝統的な建築など、具体的な文化的表現は、その影響の実際の結果だといえます。これは、生活習慣やコミュニケーションの方法、言葉や非言語的な表現、さらには食習慣にまで及びます。例えば、僕は後になって、ずっと和食だけを食べ続けることはできないと気づきました。日本人は遺伝子的に和食に慣れているのに対し、僕たちはそうではないからです。そのため、僕はよく自宅で料理をしたり、穀物を注文したり、自分でパンを焼いたり（両親に教わった通りに）、ボルシチを作ったりしています。これらは単なる趣味ではなく、少しでも故郷に帰るための手段だと感じています」

また、ミハイロさんは、伝統は多くの国の現代建築においてしばしば表れるが、その表れ方はさまざまであると語っています。例えば、古い様式をそのままコピーする方法もあれば、建物全体が新しいデザインでありながら、どこか簡略化したかたちで古い建築を思い起こさせる方法もあります。しかし、日本では、外観が古い建築に全く似ていないにもかかわらず、伝統的な国民的原則の一部を取り入れているという、第三の方法が存在します。この方法は、1960～1970年代に建築家の丹下健三（1913～2005）さんが初めて実践しました。例えば、日本の古い建築に特徴的な、室内と外部との境界があいまいであること――つまり、縁側、回廊、内部庭園などがあり、内部か外部か判別しづらい空間が形成されている点――が挙げられます。丹下健三さんのシンプルな幾何学的形状の設計をよく見てみると、同様の特徴が見受けられます。この伝統の取り入れ方は、その後多くの日本人建築家によって引き継がれ、今でも非常に人気があります。

「本が大好きです」とミハイロさんは話します。「僕の仕事では、何よりも文献の収集と精査に時間を費やしています。大学やその他の図書館から本を取り寄せたり、購入したりしています。通常、いろいろな本を利用し、もしその中で他の資料への参照があれば、それらも確認します。情報の山がそろい、対象についての理解が深まったら、すぐに文章を書き始めることができるのです。そのため、時には夜遅くまで、あるいは一晩中研究室にこもることもあります。僕たちは各自、自分の鍵を持っているので、それが可能なんです」

しかし、ミハイロさんの研究は本だけにとどまりません。建築史家にとって、写真や図面だけでは得られない情報を把握するために、実際にさまざまな建築物を自分の目で見ることが不可欠です。彼は日本中をたくさん旅し、現代建築だけでなく伝統的な建築も見に行っています。来日直後は、ウクライナの指導教官が書いた『History of Japanese Architecture and Art』という本を参考にして、主要な古い建築物がどこにあるかをすぐに理解できたのです。

「日本で最初に心に残ったのは、旅がとても簡単であるということです」とミハイロさんは語ります。「2019年に来た時、最初に自分で見つけた移動手段は夜行バスでした。夜行バスは夕方に出発し、朝に目的地に到着するので、一日を移動に費やさず、さらにホテル代も節約できます。やがて、2022年には『青春18きっぷ』を利用することを覚えました。これは、休暇中にJRの普通列車を5日間、どこへでも乗り放題で利用できる格安切符です。もちろん、これにはかなりの時間がかかり、車両内で半日、あるいは一日中過ごすこともあります。例えば、午前6時ごろに出発して、途中で10～12回乗り換え、夜中に到着することも。これはとても疲れますが、非常に安価であり、自由に旅の計画を立てることができるのです。ある興味深い場所へ向かう途中で、同時にいくつかの他の場所も訪れることができます。また、格安航空も、迅速かつ安価な移動手段として利用でき、夜行バスと同様に、事前予約することでさらに安くなります」

来日後最初の1カ月で、ミハイロさんは建築家丹下健三さんが設計した広島平和記念資料館を訪れました。
「広島はとても強い印象を残しました」とミハイロさんは語ります。「子供の頃からこの場所のことを知っていたし、ついに佐々木禎子さんの像（原爆の子の像）を、紙の鶴と共に実際に見ることができたからです。キーウにいた時、広島平和記念資料館について記事を書いたこともありました。そこでは、若き丹下健三さんが初めて伝統建築の原則を取り入れるアイデアを実践したのです。特に、資料館の計画や細部には、古い神道建築、具体的には天照大神に捧げられた伊勢神宮のようなものへの多くの言及が見られます。これは偶然ではなく、広島平和記念資料館の目的が、第二次世界大戦中の大惨事の犠牲者を神聖に弔い、日本の宗教的思考の中で多くの亡くなった方々の魂を癒すためであるからです」

また、ミハイロさんは、日本の主要な神社のひとつであり、出雲族の守護神である大国主命を祀る出雲大社にも強い美的印象を受けました。さらに、仏教寺院も彼にとって重要な対象です。中国から伝来した仏教は、日本建築に大きな影響を与えたためです。

「最初は、外観だけで仏教寺院と神道の神社を区別するのが難しかったのですが、次第に見分けられるようになり、目で見ただけでさまざまな仏教宗派のお寺を識別できるようになりました。僕の見る限り、日本では何を見ればよいのか迷ってしまうほどです。なぜなら、都市部には大きな広場や寺院、宮殿といった主要な目印がほとんどなく、重要な建築の宝石は隠されていて、偶然には見つからないからです。興味深い旅をするには、日本について何かしらの知識が必要です。日本の宗教、文化、歴史、そして自分自身の好みをしっかり理解することが大切なのです」

ミハイロさんは、研究の中で日本とウクライナの状況を比較するため、ひとつ新しい章を論文内に追加することに決めました。彼にとって、日本人は自国の建築に精通しているため、ウクライナについても正確に伝えることが大変重要でした。「この最後の章に取り組む際、僕はウクライナの歴史に関する知識を大いに補わなければなりませんでした。なぜなら、建築の発展は歴史と密接に関わっているからです。学校では歴史を体系的に学べなかったように思います。大人になってようやくこのことに気づき始めると、現代ウクライナの問題の根源が見えてくるのです」とミハイロさんは述べています。
ミハイロさんは、自身の研究がウクライナ人にも有用であると期待しています。なぜなら、母国語で日本について読むほうが、ずっと簡単で、早く、効果的だからです。「自分の文化の枠組みの中で、他の文化について何か理解を深めることは、すなわち我が国の学問への貢献だと思います。異なる文化同士が交流すれば、常に良い影響が生まれると感じています」と彼は語ります。

ニコライ堂

また、ミハイロさんの日常生活のもうひとつの側面は、ウクライナと同様に正教会に深く関わっていることです。「江戸時代に使われていた書き言葉である文語で訳された聖書を読んでいます。文語は非常に美しく、どこか古い教会のスラブ語の雰囲気を感じさせるんです」と説明します。
初めて日本に行く時、ミハイロさんは東京にある『ニコライ堂』、すなわち聖ニコライによって建てられた復活大聖堂をぜひ訪れたいと思っていました。そこで彼は、手紙を送って合唱団に参加しようとしました。「ちなみに、実は2019年に、僕は合唱によって初めて日本に渡ったとも言えます。数年間、休暇中にいくつかの修道院で合唱に参加し、そのお小遣いを旅費に充てたのです。今回ももちろん、すぐにニコライ堂へ行きました。すでにそこに知り合いがおり、ウクライナからもメールで連絡を取り合っていたので。結果、毎週土曜と日曜に、僕はその聖堂に通って合唱に参加しています。日本の正教会には多くの外国人も集まり、非常に多様な人々と出会えます。僕はまだ日本に完全に溶け込んでいるとは言えませんが、ここで友人や精神的な支えを得ています。僕の考えでは、真の友情を育むには、ただ一緒に時間を過ごすだけでなく、共通の目的や何か一緒にする活動が必要です。例えば、僕たちの小さな男子合唱団は、3人の日本人と、さらに2人の外国人、そして僕で構成されています。合唱を始めた際、どの言語で歌うかを決める必要があり、僕たちは基本的に日本語で歌うことにしました。なぜなら、ここは日本の正教会だからです。新しい聖歌の練習中は、異なる文化背景を持つ僕たちの間で多くの誤解が生じました。しかし、そのことに気づくと、互いへの要求が自然と少なくなり、結果として本当の友人関係が築かれたのだと思います。また、3年目のクリスマスには、ニコライ堂で、とても美しいウクライナのキャロル「コリスコヴァ」（子守唄）を歌っています」

ミハイロさんが日本に来たのは、具体的な目的――すなわち日本文化を学び、理解するためでした。「僕がここに来たのは、マンガやアニメ、武道、和食といったものではなく、建築と精神的な伝統に興味があったからです。僕の博士論文も、まさにその方向性に向かって完成に近づいていますが、今後も学術活動を続けたいので、ポスドクへの申請のために論文概要を準備しているところです。僕は、人生のあらゆる段階で状況に応じて決断してきました。僕の日本での経験が、将来的に母国に実質的な利益をもたらすと信じています。戦争が終わった後は、復興のために非常に多くの仕事が待っているでしょう。日本人は建築や工事の豊富な経験を持っているので、その知識は非常に役立つはずです。また、今後も日本に滞在しながら、日本文化と言語の研究を続け、そして日本人をより深く理解したいと思っています。僕は正教会の文化の中で育ってきたので、日本にもそのようなものが必要だと感じており、僕自身、その面で本当にお手伝いできると信じています。大きなものは、結局、具体的な行動、例えば人々への支援から成り立つのです」

現在、ミハイロさんの将来はまだ多くの不確定な要素に包まれています。彼の運命の多くは、今後も日本で学術活動を続けられるかどうかに左右されるでしょう。しかし、どのような状況になろうとも、ミハイロさんは日本とウクライナの建築や文化に関する研究に邁進し、両国の理解を深める架け橋となることを目指しています。

ガリーナ・シェフツォバ

建築史家、研究者、ジャーナリスト、写真家、アートセラミック作家。

キーウの出身で、ウクライナ国立芸術建築アカデミーを卒業し、博士号と博士後期課程を修了。Burdaグループの情報機関や雑誌『A+C』『ACC』『ランドスケープ&デザイン』などで活動し、日本の近畿大学・京都大学・東京大学において研修や学術・創作プロジェクトを行う。

これまでに200本以上のパブリシティ・学術論文、約10冊の学術的かつ一般向けのモノグラフやウクライナと日本を紹介する写真ガイドを発表。代表作の一つに『多様な世界 ウクライナ・日本 木造建築』（2006、Гранi-Т出版）。また、文学的な日記『Япония. В краю маяков и храмов』（日本語訳：『日本―灯台と神社の国で』）の著者であり、現代日本詩の翻訳者、書籍イラストレーター、さらに俳句詩人としても活動。2023年には大阪で戦時下俳句集『紅色の陽 キーウ俳句クラブ・ウクライナ戦争中の俳句』（ドニエプル出版）をが刊行。

今年4月、『未来に残したいウクライナの木造教会』（エクスナレッジ出版）を出版。

本プロジェクトに参加する目的は、この素晴らしい国で温かく受け入れて支援して下さっている日本の皆さまへのウクライナ避難民の感謝の気持ちを伝えること、そしてウクライナ人は非常に才能にあふれ、勤勉で興味深い人々であり、日本に貢献できる多くの可能性を持っていると知っていただくことです。また日本にいるウクライナ人の皆さまには、「私たちはこの国を第二の故郷として感じることができる」という思いを届けたいと考えています。

Традиція і сучасність: архітектор, захоплений Японією

Михайло Пархомчук, молодий український історик архітектури, з початку війни займається в Токійському університеті дослідженням впливу національної традиції Японії на сучасність. Історія його життя здається вельми неординарною, а ідеї багато в чому стосуються духовних та філософських основ тяглості досвіду поколінь, культур та народів.

Початок Японії

Інтерес до старовинної архітектури в Михайла Пархомчука (パルホムチューク・ミハイロ) проявився з дитинства. Натомість, батьки віддали його в музичну школу, і лише після її закінчення він записався в художню. Учнів часто возили на екскурсії у різні історичні міста, тож інтерес до архітектури підсилився, і Михайло вирішив вступати на архітектурний факультет. «Тоді я не зовсім розумів, що реальне проєктування – це зараз дуже комп’ютеризована професія, яка вміщує дуже багато технічних речей, – згадує він. – Мені більше подобалася архітектура як мистецтво: античність та інші класичні стилі, тож у процесі навчання я почав схилятися до історії».

Інтерес до Японії розвивався, можна сказати, паралельно. Перше глибоке враження залишилося з дитинства. Вдома була маленька книжечка про Садако Сасакі (佐々木禎子), дівчинку з Хірошіми, яка померла через 10 років після ядерного вибуху від лейкемії. Вона вірила, що одужає, якщо зробить 1000 журавликів з орігамі. У Хірошіма є невеличкий меморіал, присвячений Садако та всім дітям, які постраждали від атомного бомбардування. Люди з усього світу і досі приносять туди паперових журавликів. Другий поштовх стався вже в університеті, коли батьки дали Михайлу книгу про святителя Миколая Японського. Це історична постать кінця 19 століття, місіонер, який приніс православ’я в Японію. Потім були історичні фільми, особливо подобався режисер Акіра Куросава (黒澤明). Врешті Михайло почав вивчати японську мову.

В магістратурі він обрав тему мобільної архітектури. Це архітектура, що може рухатися та змінюватися в просторі. Наприклад, трейлер, тобто помешкання на колесах, є різновидом мобільної архітектури. Збірно-розбірні будинки для експедицій чи прихистку після стихійних лих, це теж мобільна архітектура. Але мова не тільки про це. Після Другої світової війни в Японії з’явилася ідея можливості змін архітектури також і у часі. Її засновник, архітектор Кішьо Курокава (黒川紀章、1934-2007) вважав, що будівлі та міста загалом мають рости і розвиватися, як живі істоти. Багато з цього потім і справді було втілено в архітектурі Токіо. Саме цей японський аспект і зацікавлював Михайла найбільше. Він захистив магістерську роботу влітку 2020 року і одразу вступив до аспірантури. Там, за порадою свого наукового керівника, змінив тематику і почав вивчати вплив традиції на новітню архітектуру Японії.

«Насправді в житті я маю ще одну важливу опору, – ділиться Михайло. – Це православна християнська віра. Я виріс у віруючій сім’ї, мій батько священик, він служить дияконом у лікарняному храмі мого рідного міста Житомира. В мене є три брати, я другий в сім’ї. Ми всі з дитинства були на богослужіннях і співали в церковному хорі. Є розповсюджене переконання, якщо дитина виросла в віруючій родині, вона теж має бути віруючою. Насправді це не так. Мені здається, я особисто в дитинстві не дуже над цим замислювався, в хорі співав, але інтерес мав скоріше до музики. Вже у студентські роки я відчув поштовх до віри і став ходити до церкви більш усвідомлено. Розуміння духовних речей як основоположних для людського існування, допомагає і в моїх дослідженнях, бо традиція зазвичай тісно пов’язана з духовністю і здебільшого передається саме через храмову архітектуру».

Михайло ще до війни збирався їхати в Японію. Після закінчення аспірантури планував подати заявку на дослідницький грант в японський університет. Але через повномасштабне вторгнення попав в Японію на декілька років раніше, ніж передбачав.

На момент лютого 2022 року Михайло з братом були у Києві, зранку 24-го вирішили добиратися до рідного Житомира. Проте звичний шлях додому виявився недієвим: автобуси не рухалися через величезні затори на дорогах, тож хлопцям довелося йти пішки близько 20 кілометрів до села Стоянка, де вдалося зловити попутку. «Не дивлячись на страшні події, – згадує Михайло, – в Києві здавалося, панував спокій, люди, що хотіли виїхати, рухалися без поспіху, зосереджено, плавно, але з якимось спільним усвідомленням початку чогось невідомого. Я дивився, як повільно витікає на захід місто… Ми йшли практично без речей. Багато інших людей теж рухалося пішки поряд з нами. Нас наздогнала машина з пораненими, і я раптом відчув близькість війни. Так було вже колись, у 2014, коли я бачив колони з воїнами, що поверталися в Житомир після початку бойових зіткнень на Донбасі. Біля Стоянки ми нарешті знайшли бусик, якій провіз нас частину шляху, далі довелося ловити інші попутки. На останньому перегоні нас зустрів батько на своїй машині. За декілька днів до початку війни він віддав її в автосервіс пофарбувати, а тепер забрав без вікон і дверей, самотужки зміг лише трохи привести до ладу, аби зустріти нас. На ходу лютневий вітер видував в машині усе вщент, але ми вже були разом, і це заспокоювало. Зараз я розумію, що виїхати з міста одразу після початку війни було правильним рішенням, адже через кілька днів Житомирська траса стала наскрізь прострілюватися і перетворилася на вкрай небезпечне місце для втікачів з Києва. Житомир тоді теж сильно бомбили, часто в ночі ми чули вибухи в різних частинах міста і дуже хвилювалися за родичів і друзів. Кожного вечора ми з батьком обходили будинок з іконою Божої Матері. Пізніше, в травні, коли я повертався до Києва Житомирською трасою із спаленими танками на узбіччях, було боляче бачити зруйнованими ті мости, котрі ми з братом перетинали в лютому. Тепер я переїжджав ріки по понтонах під ними. В складський комплекс, біля якого ми з братом тоді купували дорогою хот-доги, теж влучила ракета, він височів перекрученою грудою уламків…»

Невдовзі Михайло взнав від знайомих викладачів, що Токійський університет відкрив «Спеціальну програму прийому студентів і дослідників у відповідь на вторгнення в Україну» (ウクライナ侵攻を受けた「学生・研究者の特別受入れプログラム」) і запрошує до себе українських молодих вчених. Він подав документи і доволі швидко отримав офіційне запрошення в лабораторію професора Коічі Като (加藤耕一). Оформлення необхідних паперів на виїзд з України зайняло декілька місяців, та врешті, наприкінці літа 2022, Михайло таки дістався до Японії. Це був не перший його візит сюди. До того він вже приїздив на місяць у серпні 2019 року. Тоді вразило, що Японія, яку він наразі уявляв ідеальною, насправді абсолютно реальна, це не легенда і не міф, а просто країна, яка має в собі ще багато всього такого, що лишається за рамками усталених стереотипів.

Цього разу, після бурхливих подій в Україні і важкої довгої подорожі через Європу, Японія видалася Михайлу занадто мирною, навіть застиглою. Університет надав йому маленьку кімнату в гуртожитку у тихому старому токійському районі Бункьоку, це певне ще більше підсилило враження повільності плину життя навкруги. «Війна і цей неочікуваний переїзд мене приголомшили, – згадує Михайло. – Я ніби потрапив в інший світ. Це був початок нового життя з нуля. Все, що було у мене вдома, тут фактично не існувало. Зв’язок з родичами був, але здавався ефемерним. Окрім сумки з речами, в цьому іншому світі я нічого більше не мав. Я дуже вдячний Токійському університету і Фонду The Nippon Foundation. Їх підтримка допомогла мені якось вжитися в це становище і адаптуватися в Японії».

Університет

«Наразі мій пост в університеті називається стажер-дослідник (研究生) – пояснює Михайло. – Загалом це якийсь перехідний, підвішений статус, його зазвичай дають тим, хто готується вступати в магістратуру або аспірантуру. Але в мене абсолютно нетиповий випадок, оскільки я приїхав через війну вже навчаючись в українській аспірантурі. Тому зараз я займаюся в лабораторії професора Като з магістрами і аспірантами. Я декілька разів презентував тут свою роботу, і вона була прийнята з цікавістю. Тож маю можливість захистити її як незалежний дослідник».

Насправді український та японський наукові підходи дуже відрізняються. Багато хто каже, що у нас науковий метод більш абстрактний, а у японців більш конкретний. «Я теж це відчув, – підтверджує Михайло. – Коли японці щось досліджують, вони роблять це дуже детально, але у вузькій області. У нас навпаки, охоплюють матеріал дуже широко, а конкретики не вистачає. Навчання в аспірантурі теж побудовано по-різному. В Україні науковий керівник спілкується з аспірантом більше індивідуально, загальні звіти лише раз на півроку. А в Японії аспіранти кожної лабораторії під керівництвом свого професора щотижня збираються і разом обговорюють чиюсь роботу, молодші навчаються у старших, в них є якесь спільне життя. Загалом це чимось нагадує давні японські школи традиційних мистецтв, де під керівництвом одного вчителя зростає ціла група тісно пов’язаних між собою учнів-послідовників».

Звісно, що для подібної діяльності Михайлу довелося дуже серйозно підтягнути японську мову. У 2019 році він успішно склав у Києві іспит JLPT рівня N3. У 2023-му, вже в Японії, з допомогою онлайн-уроків свого українського викладача, та частково завдяки курсам Токійського університету, підтвердив рівень N2, і наразі готується до N1. «Не можу сказати, – зауважує Михайло, – що вже дуже гарно знаю японську, у мене з цим ще багато проблем. Мені здається, знати мову, це коли починаєш на ній мислити, а не розмовляти завченими фразами. В японській для мене найбільша складність, що вона ніби складається з декількох мов: є письмова, є розмовна, є стандартна ввічлива, є дуже ввічлива мова… На курсах нас вчили здебільшого користуватися стандартно ввічливою мовою, але між друзями вона неприродна, це віддаляє. Я інколи читаю наукову літературу японською – там письмова мова, тож коли починаю використовувати ці слова в житті, на мене якось дивно дивляться. Виходить, аби розмовляти простою японською мовою, теж треба мати великий досвід. В університеті ще додається така складність, як ієрархічність відносин. Наприклад, між кохай і сенпай (молодшокурсниками і старшокурсниками) тут є дуже велика різниця, із старшими не заведено спілкуватися на рівних, до них треба звертатися з повагою. Я часто через це попадаю в незручні ситуації, бо не можу робити це природно. В Україні такого нема. Але врешті це теж дуже цікавий досвід».

Архітектура, книги і дороги

В Токійському університеті Михайло продовжує досліджувати тематику, яку почав розглядати в Україні. Це проявлення давньої національної традиції в сучасній архітектурі Японії. «Ще в Україні я стикнувся з тим, що до кінця не розумію, що собою являє архітектурна традиція Японії, і почав саме з цього, – розповідає Михайло. – Не можна, на мій погляд, вивчати традицію в архітектурі саму по собі, бо традиція це комплексне поняття, пов’язане з історією, духовністю і менталітетом народу. До речі, народ – це теж дуже цікаве поняття, не етнічне скоріш, а духовне. Я чув, що, наприклад, на Ближньому Сході слово «народ» сприймається як група людей, згуртованих спільною ідеєю. І ця ідея може поєднувати етнічне різне населення, наприклад на основі спільної віри, або переваг сильної держави, або демократичних принципів. І навіть якщо це неочевидно, все одно така загальна ідея сильно впливає на менталітет і формує національну духовну культуру, яка буде проявлятися в усіх галузях діяльності, розвиватися і вирішальним чином формувати сучасність і майбутнє цього народу. А такі закарбовані культурні прояви, як скажімо, національні мистецтва – українська вишиванка чи пісня, японська гравюра, кухня або ж традиційна архітектура, це вже конкретний результат такого впливу. Це стосується всього, звичаїв і методів спілкування, вербальної і невербальної мови, навіть харчових звичок. Наприклад, тут я згодом зрозумів, що не можу весь час їсти тільки японську їжу. Самі японці звикли до неї на генетичному рівні, а ми інші. Тому я часто готую вдома, замовляю крупи, сам пеку хліб – мене батьки навчили, варю борщ. Я знайшов у цьому не те, щоб хобі, а мабуть спосіб повернутися хоч трошки додому».

Михайло розповідає, що традиція доволі часто проявляється в сучасній архітектурі багатьох країн, але ці прояви бувають різні. Наприклад, можна просто скопіювати старі стилі, а можна зробити так, аби будівля загалом мала новітню форму, проте чимось спрощено нагадувала старовинну архітектуру. Але існує і третій спосіб, відомий лише в Японії, коли сучасна будівля ззовні зовсім не нагадує старовинну архітектуру, однак використовує якійсь її традиційні національні принципи. Цей спосіб вперше застосував в 1960-1970-х роках архітектор Кендзо Танґе (丹下健三、1913-2005). Наприклад, для старовинної архітектури Японії характерна розмита межа між інтер’єром і зовнішнім простором – будинки мають веранди, галереї, внутрішні садики, де не зрозуміло, ми знаходимося всередині чи ззовні. Якщо ви придивитеся до простих геометричних форм проєктів Танґе, побачите те саме. Цей спосіб використання традиції надалі був застосований багатьма іншими японськими архітекторами, і дуже популярний досі.

«Я люблю книги, – розповідає Михайло. – В моїй роботі найбільше часу займає саме збір і опрацювання письмових джерел. Я замовляю книги в університетській та інших бібліотеках, купую теж. Зазвичай користуюся багатьма різними книжками, якщо в текстах є посилання на інші джерела, дивлюся і їх. Коли цей масив інформації зібраний і в голові з’явилося розуміння предмету, маю сісти і писати, і це вже можна зробити доволі швидко. Тому, буває, я до ночі, а то і всю ніч сиджу в лабораторії, у нас це дозволено, у кожного є свій ключ».

Проте дослідження Михайла не обмежується лише книжками. Історику архітектури обов’язково треба на власні очі бачити різні об’єкти, аби скласти про них повне враження і виявити те, чого не передають фото та креслення. Він дуже багато їздить по Японії, аби дивитися архітектуру, не тільки сучасну, але й традиційну. Коли тільки приїхав – користувався книгою «Історія японської архітектури і мистецтва» свого українського наукового керівника, так одразу було зрозуміло, де шукати основні старовинні об’єкти. «Одна з речей, котра мене відразу приємно вразила в Японії, – розповідає Михайло, – це те, наскільки просто тут подорожувати. Перший спосіб, який я відкрив для себе ще під час приїзду у 2019 році, був нічний автобус. Нічні автобуси відправляються ввечері, а на місце призначення прибувають зранку, таким чином, можна не витрачати день на переміщення, і ще на готелі зекономити. Згодом, вже у 2022 році, я опанував «Seishun 18 Kippu» (青春十八きっぷ) – дешеві безлімітні квитки JR, користуючись ними можна під час канікул п’ять днів подорожувати звичайними поїздами JR на будь-яку відстань, виходячи і заходячи де завгодно. Звісно, це займає багато часу, і буває, я проводжу у вагонах половину, або навіть цілий день. Наприклад, виїзжаю близько шостої години ранку, а прибуваю, зробивши дорогою 10-12 пересадок, десь опівночі. Це втомлює, але справді дуже дешево і водночас дає можливість досить вільно вибудовувати план своєї подорожі. Так на шляху до одного цікавого місця, ви можете відвідати відразу декілька інших. Також швидким і дешевим способом подорожувати є авіаційні лоукостери. Звісно, тут, як до речі і в нічних автобусах, набагато дешевше замовляти квитки заздалегідь».

В перший же місяць після приїзду Михайло відвідав меморіальний комплекс атомного бомбардування в Хірошімі (Меморіальний музей Миру в Хірошімі, 広島平和記念資料館) архітектора Кендзо Танґе. «Хірошіма залишила дуже сильне враження, – ділиться Михайло, – бо я з дитинства знав про це місце, і ось нарешті побачив монумент Садако Сасакі із паперовими журавликами (Дитячий монумент Миру). Коли ще був в Києві, я писав статтю про меморіальний комплекс в Хірошімі. Там молодий Танґе вперше застосував свої ідеї використання принципів традиційної архітектури, зокрема в плануванні і окремих деталях музею Миру є дуже багато алюзій на старовинну архітектуру синто і зокрема святилище імператорського клану Ісе-джінґу (伊勢神宮), присвячене богині сонця Аматерасу. Це не випадково, адже призначення комплексу Миру – сакральне вшанування жертв великої трагедії, що сталася під час Другої Світової війни і, в контексті японського релігійного мислення, заспокоєння душ багатьох загиблих».

Сильне естетичне враження справила на Михайла одна з головних святинь Японії, давнє святилище Ідзумо-тайшя (出雲大社), присвячене божеству Окунінуші, покровителю народу Ідзумо. Вважається, що кожного року в жовтні тут збираються боги синто з усієї країни. Буддійські храми – теж важливий об’єкт зацікавлення, оскільки привнесена з Китаю буддійська традиція дуже вплинула на японську архітектуру.

«Спочатку важко розрізняти на вигляд буддійські храми і святилища синто, – діліться Михайло, – але з часом це вже не становить проблеми, я навіть навчився визначати на око храми різних буддійських шкіл. В Японії, на мій погляд, доволі важко зорієнтуватися, що дивитися. Бо в містах переважно нема головних акцентів: площ, храмів чи палаців. Основні архітектурні перлини приховані і випадково їх не знайдеш. Аби цікаво подорожувати, про Японію треба щось знати. Треба розібратися з японською релігією, культурою, історією, і своїми в ній вподобаннями загалом».

Врешті Михайло вирішив додати в свою роботу ще один розділ, аби порівняти ситуацію в Японії і Україні. Йому було важливо розповісти японцям про Україну, адже на своїй архітектурі вони і самі добре знаються. «Під час роботи над цим останнім розділом, мені довелося значно підтягнути свої знання про історію України, – зауважує він, – адже розвиток архітектури напряму з цим пов’язаний. В школі нас якось несистемно вчили історії, здається. Коли вже в свідомому віці починаєш в цьому розбиратись, розумієш коріння сучасних проблем України теж».

Михайло сподівається, що його дослідження також буде корисно українцям, оскільки прочитати про Японію рідною мовою набагато простіше, швидше і ефективніше. «Коли я, знаходячись в рамках своєї культури, щось зрозумів про іншу культуру, це вже вклад в науку моєї країни, – каже Михайло. – Мені здається, якщо люди різних культур взаємодіють, це завжди дуже добре».

Ніколай-до

Інший бік повсякденного життя Михайла в Японії, так само як це було і в Україні, пов’язаний з православною християнською церквою. Михайло читає Біблію японською мовою. «Це переклад на письмову мову епохи Едо, називається бунго, – пояснює він. – Мова бунго дуже красива, і чимось схожа за атмосферою на старовину церковнослов’янську».

Коли Михайло збирався в Японію перший раз, він дуже хотів відвідати Воскресенський собор Ніколай-до в Токіо, побудований святителем Миколаєм Японським, про якого багато читав. Він написав туди листа і попросив дозволу співати в хорі. «До речі, можна сказати, тоді, у 2019 році, я і потрапив в Японію через хоровий спів, – сміється він, – я декілька років поспіль влаштовувався у вільний час на канікулах півчім у різні монастирі і таким чином зібрав гроші на поїздку. Цього разу я, звісно, теж одразу туди пішов, бо вже мав там знайомих, з якими навіть з України переписувався. Тож кожен тиждень, в суботу та неділю, я туди ходжу на служби співати в хорі. В японську православну церкву приходить багато іноземців і зустрічаються дуже різні люди. Я ще, мабуть, не інтегрувався в Японію так глибоко, щоб бачити себе частиною соціуму, але друзів і духовну підтримку тут маю. На мій погляд, аби стати друзями, недостатньо разом проводити час, треба мати спільну справу, щось робити разом. Наприклад, склад нашого маленького чоловічого хору, це три японці, ще два хлопці з інших країн, і я. Коли ми почали співати разом, треба було визначитися, якою мовою це робити, і ми вирішили співати в основному японською, бо це православна церква Японії. Коли вивчали нові розпіви, ставалося дуже багато непорозумінь, бо ми люди з різних культур. З усвідомленням цього починаєш по-іншому себе вести, менше вимагати один від одного. І можливо саме тому ми в результаті стали справжніми друзями. Також, третій рік на Різдво ми співаємо в Ніколай-до дуже красиву українську колядку, яка називається «Колискова».

Михайло приїхав в Японію заради конкретної ідеї: вивчити і зрозуміти японську культуру. «Я приїхав сюди не через манґу, аніме, бойові мистецтва, кухню, тощо, – ділиться він. – В мене був інтерес до архітектури і духовної традиції. Моя дисертаційна робота добігає логічного завершення, але я хочу продовжити займатися науковою діяльністю, тому зараз готую тезисний план для подання заявки в постдокторантуру. Загалом на кожному етапі життя я приймаю рішення виходячи з обставин, – продовжує він. – Сподіваюсь, моє стажування в Японії допоможе в майбутньому принести реальну користь батьківщині. Коли закінчиться війна, там буде дуже багато роботи. Японці мають потужний досвід у будівництві і архітектурі, він буде надзвичайно корисним. Своє подальше перебування в Японії я також хочу пов’язати з продовженням вивчення японської культури і мови, прагненням зрозуміти японців. Я виріс в православній християнській культурі, і знаю, в Японії є люди, яким це теж потрібно, і котрим я дійсно можу в цьому сенсі допомогти. Адже велике складається з конкретного, наприклад, з допомоги людям».

Майбутнє Михайла наразі ще має достатньо невизначених моментів. Багато що в його долі буде залежати від того, чи зможе він продовжити наукову роботу в Японії. У всякому разі зрозуміло, як би не складалися подальші життєві обставини, Михайло прагне займатися дослідженнями в галузі архітектури та культури Японії і України. Його діяльність зближує наші країни і дозволяє їм краще зрозуміти одна одну.

Галина Шевцова

Історик архітектури, науковець, журналіст, фотограф, майстер художньої кераміки.

Народилася в Києві. Закінчила Національну академію мистецтва і архітектури, захистила кандидатську і докторську дисертації. Працювала в інформаційних агентствах групи BURDA, журналах A+C, ACC, Ландшафт і дизайн та ін. Стажувалася і здійснювала наукові та творчі проекти в японських університетах Кінкі, Кіото та Токіо.

Є автором більш ніж 200 публіцистичних і наукових статей, близько 10 науково-популярних монографій та фото-путівників по Україні і Японії, зокрема «Грані світу. Україна-Японія: дерев‘яна архітектура» (「多様な世界.ウクライナ・日本：木造建築」). Вона також є автором літературних щоденників «Японія – в краю маяків і храмів», перекладачем сучасних японських поезій, книжковим ілюстратором, поетом хайку: в Осаці у 2023 році вийшла збірка воєнних хайку Малинове сонце (「紅色の太陽、ドニエプル出版」).

В квітні у токійському видавництві X-Knowledge вийшла друком її книга «Українська дерев’яна церква» (「未来に残したいウクライナの木造教会」、X-Knowledge出版、https://shorturl.at/JjDSr)

Метою участі в проекті є бажання донести до японців відчуття вдячності українських біженців за теплий прийом і допомогу в цій прекрасній країні, а також те, що українці є надзвичайно талановитими, працьовитими і цікавими людьми, які можуть багато зробити для Японії. До українців в Японії є бажання донести думку, що ми можемо відчувати цю країну другою Батьківщиною.